Безсоння
Шрифт:
Ральф побачив на мить величезні блакитні очі Наталі, а потім з усієї сили штовхнув її в груди й живіт, відкидаючи якнайдалі. Дівчинка приземлилася на узбіччя, розметавши волосся по тротуару, але жива і здорова. Звідкись іздалеку почувся лютий крик Атропоса. Дві тонни металу, що все ще рухалися зі швидкістю тридцять кілометрів на годину, врізалися в Ральфа, і одразу всі звуки вмерли. Він підскочив угору, описуючи повільну дугу — принаймні, зсередини всі рухи відчувалися уповільненими, — на щоці, немов татуювання, залишився відбиток колеса, а зламана нога мляво
«Здається, для старого дурня я діяв чудово, — подумав Ральф. — Ось тепер можна й відіспатися».
А потім у смертельному падінні він ударився об бруківку й покотився — дроблячи череп, ламаючи хребет, дірявлячи легені осколками кісток, перетворюючи печінку на безформну масу, розриваючи нутрощі.
І нічого не боліло.
Узагалі нічого.
Луїза ніколи не забувала жахливого гуркоту, що ознаменував повернення Ральфа на Гарріс-авеню, і кривавого сліду, що тягнувся за ним, поки тіло Ральфа котилося до автобусної зупинки. Вона хотіла закричати, але не посміла; якийсь внутрішній, щирий голос підказав їй, що коли вона закричить, то від шоку, жаху й літньої спеки знепритомніє, а коли отямиться, Ральф буде вже недосяжний для неї.
І замість того щоб закричати, Луїза кинулася вперед, гублячи туфлю, принагідно зауважуючи, що Пітер Саллівен вибирається з «форда», що завмер майже на тому ж місці, на якому машина Джо Вайзера — теж «форд» — збила Розалі № 1 кілька років тому. Вона невиразно усвідомлювала, що Пітер кричить.
Луїза впала на коліна біля Ральфа, завважуючи, що зелений «форд» якимось чином змінив його, що тіло під знайомими штанами й заляпаною фарбою сорочкою значно відрізняється від того, яке вона тримала в обіймах менше хвилини тому. Але очі Ральфа були розплющені, він був при пам’яті.
— Ральфе?
— Так. — Голос його був чистий і звучний, без найменших ознак зніяковілості чи болю. — Так, Луїзо, я чую тебе.
Вона хотіла було обійняти його, але завмерла, згадавши, що не можна тривожити тяжкопоранених, бо цим можна заподіяти їм ще більшого болю і навіть убити. Потім Луїза знову подивилася на Ральфа, на кров, що струменіла з куточків уст, відзначила, що нижня частина його тіла перекручена стосовно верхньої, і вирішила, що вже неможливо поранити Ральфа ще дужче. Вона обняла його, нахиляючись ближче, вдихаючи запах біди: крові й кисло-солодкого ацетонового дурману адреналіну, яким відганяв його подих.
— Усе ж таки ти зробив по-своєму? — Луїза поцілувала Ральфа в щоку, в брову, що сочилася кров’ю, у лоба, шкіра на якому була зрізана аж до кістки. Вона заплакала. — Поглянь на себе! Сорочку порвав, штани порвав… Чи ти гадаєш, одяг на деревах росте?
— Він живий? — почувся позаду голос Елен. Луїза не
Потім тіні змістилися, коли Елен перейшла на місце, звідки могла бачити Ральфа, — і тоді вона, пригорнувши до себе голову Наталі, заридала.
Луїза схилилася ще ближче до Ральфа, гладячи його по щоці, бажаючи сказати йому, що вона теж збиралася піти з ним — вона справді цього хотіла, так, але він виявився занадто прудким. Наприкінці він випередив її.
— Люблю тебе, мила, — сказав Ральф, потягнувшись уперед і теж погладивши її по щоці. Він спробував підняти й ліву руку, але не зміг. Луїза цілувала його долоню, шепочучи:
— Я теж люблю тебе, Ральфе. Завжди любила. Дуже.
— Я мусив це зробити. Розумієш?
— Так. — Луїза не знала, чи розуміє й чи зрозуміє коли-небудь… Але вона знала, що він умирає. — Так, розумію.
Ральф хрипло зітхнув — Луїза знову відчула солодкуватий запах ацетону — і посміхнувся.
— Пані Чесс? Я хотів сказати, пані Робертс? — Це, задихаючись, мовив Пітер. — 3 паном Робертсом усе гаразд? Будь ласка, скажіть, що я не поранив його!
— Іди собі, Піте, — не обертаючись, відповіла Луїза. — 3 Ральфом усе добре. Він просто трохи порвав штани й сорочку… Правда, Ральфе?
— Так, — відповів він. — Ще б пак. Тобі варто добряче мені…
Ральф, замовкнувши, перевів погляд у цятку ліворуч від Луїзи. Там нікого не було, але Ральф усе одно посміхнувся.
— Лахесісе! — мовив він.
Він простягнув тремтячу закривавлену руку, і, як побачили Луїза, Елен і Пітер Саллівен, вона двічі піднялася й опустилася. Погляд Ральфа знову змістився, цього разу праворуч. Він заговорив згасаючим голосом:
— Вітаю тебе, Клото. А тепер, пам’ятаєте: це… не… боляче. Правильно?
Здавалося, Ральф прислухається, потім він посміхнувся.
— Так, — прошептав він, — потискувати за найменшої можливості.
Рука Ральфа знову піднялася, а потім опустилася на груди. Погляд його вицвілих блакитних очей зупинився на Луїзі.
— Послухай, — заледве мовив Ральф. — Щодня прокидатися поруч тебе було все одно, що прокидатися молодим і бачити… усе заново. — Він знову спробував погладити її по щоці, але не зміг. — Кожного дня, Луїзо.
— Я відчувала те саме, Ральфе, — я прокидалася зовсім юною.
— Луїзо?
— Що?
— Постукування, — сказав він. Ковтнув, потім з величезним зусиллям повторив: — Постукування.
— Яке постукування?
— Неважливо, його вже не чути, — відповів він і радісно посміхнувся.
Потім Ральф теж змовк.
Клото й Лахесіс дивилися на Луїзу, що ридала над мертвим чоловіком, який розпростерся на бруківці. В одній руці Клото тримав ножиці, другу підніс до очей і здивовано глянув на неї.
Долоня світилася, переливаючись кольорами аури Ральфа.