Безсоння
Шрифт:
Ральф припаркувався і вийшов, обійшовши навколо машини, щоб відчинити дверцята Луїзі.
— І як же ти впораєшся з цим? — поцікавилася Луїза, коли він простягнув їй руку, допомагаючи вийти.
— Нам доведеться трохи схитрувати, головне — не зариватися. Правильно?
— Правильно. — Вона нервово обсмикнула пальто, а потім блиснула мегаватною посмішкою у бік охоронця:
— Доброго ранку, офіцере.
— Доброго. — Він подивився на годинника. — Не думаю, що там хто-небудь є, крім реєстратора й прибиральниці.
— А нам саме й потрібна реєстратор, — радісно
Охоронець подумав, потім кивнув на двері:
— Гаразд. Проходьте, мем.
Луїза, посміхаючись ще сліпучіше, мовила:
— Ми на секундочку, правда, Нортоне?
— Радше на секунду з половиною, — погодився Ральф. А коли вони вже підходили до будинку, він нахилився до неї й прошептав: — Нортон? Чудово, Луїзо. Виходить, Нортон?
— Я сказала перше, що спало мені на думку, — відповіла вона. — Напевно, я згадала фільм «Молодята» — Ральф і Нортон, пам’ятаєш?
— Так, — відповів він.
Двоє дверей виявилися замкненими, зате треті були відкриті, і вони зайшли всередину. Ральф стиснув долоню Луїзи й відчув потиск у відповідь. Одночасно він відчув концентрацію, посилення волі й свідомості. Здавалося, все довкола нього перетворилося на око світу, яке спершу змигнуло, а потім широко розплющилося. Усе навколо них.
Приймальна палата була оформлена підкреслено просто. На стінах висіли плакати того типу, які іноземні туристичні агентства розсилають, беручи лише за вартість пересилки. Єдиним винятком було величезне чорно-біле фото молодої жінки в просторій сукні для вагітних. Вона сиділа за стійкою, тримаючи в руці келих із мартіні. «КОЛИ ВИ ВАГІТНІ, ВИ НІКОЛИ НЕ П’ЄТЕ САМІ» — стверджував напис під фотографією. І жодних ознак того, що в кімнаті або кімнатах, розташованих за приємним, нічим не примітним вестибюлем, роблять аборти.
«А чого ти сподівався? — подумав Ральф. — Реклами? Плаката із зображенням внутрішньоутробного плоду, що висів би між видами острова Капрі й італійських Альп? Спустися на землю, Ральфе».
Ліворуч від них огрядна жінка років п’ятдесяти витирала кавовий столик; поряд з нею був візок з різними мийними засобами. Жінку огортала темно-синя аура, поцяткована хворобливими чорними плямами, що обліпили серце й легені, немов потворні комахи. Жінка дивилася на них з виразною підозрою.
Водночас на них уважно дивилася ще одна жінка — щоправда, без тієї підозри, що прозирала в очах прибиральниці. Ральф упізнав її з телеінтерв’ю в день інциденту з ляльками. Племінниця Сімони Кастоньї, тридцяти п’ятилітня брюнетка, прекрасна й у таку ранню пору. Вона сиділа за сірим металевим столом у хмарі лісисто-зеленої аури — більш здорової, ніж поле прибиральниці. На столі стояла гранована ваза з осінніми квітами.
Жінка напружено посміхалася, не впізнаючи їх, потім показала пальчиком на годинника.
— Ми відчиняємося о восьмій, — сказала вона, — і навряд чи сьогодні зможемо допомогти вам. У всіх лікарів вихідний. У нас сьогодні знаменний день.
— Я знаю, — запевнила її Луїза й ще раз стиснула руку Ральфа, перш ніж відпустити
(— Стій на місці, Ральфе. У неї там…)
Луїза послала йому образ ще слабший, ніж думка, — і той образ моментально розтанув. Цей спосіб спілкування набагато легше давався на верхніх рівнях, але того, що він побачив, було достатньо. Рука, якою Барбара Річардс показувала на годинника, лежала на столі, але друга, захована під столом, торкалася маленької білої кнопки. Якщо хтось із них поведеться хоч трішечки дивно, вона натисне кнопку, викликаючи спершу їхнього знайомця з блокнотом, що стояв біля входу, а потім і майже всю службу безпеки Деррі.
«Саме за мною вона стежить більш уважно, тому що я чоловік», — подумав Ральф.
Коли Луїза підійшла до столика реєстратури, Ральф із прикрістю подумав, що в такій атмосфері Деррі цей вид статевої дискримінації — неусвідомленої, але дуже дієвої — може довести цю гарненьку темноволосу жінку до біди… Можливо, навіть до смерті. Він згадав, що, за словами Лейдекера, однією з божевільних спільниць Еда була жінка. «Одутле прищаве обличчя, — казав той, — і такі товстенні лінзи окулярів, що очі нагадують яйця-пашот». Її звуть Сандра Якось. І якщо до столика наблизиться ця Сандра Якось, як підходить зараз Луїза, спершу відкриваючи свою сумочку, а потім засовуючи туди руку, чи натисне жінка з лісисто-зеленою аурою кнопку тривоги?
— Можливо, ти не пам’ятаєш мене, Барбаро, — говорила тим часом Луїза, — тому що я нечасто зустрічалася з тобою після того, як ти закінчила коледж, тоді ти дружила з хлопчиком Спаркмейєрів…
— О Боже, Ленні Спаркмейєр, я не згадувала про нього стільки часу, — мовила Барбара Річардс і зніяковіло засміялася. — Але вас я пам’ятаю. Луїза Деленсі. Ви й далі граєте?
— Чесс, а не Деленсі, але ми все ще граємо. — У голосі Луїзи звучало задоволення від того факту, що її пам’ятають, і Ральф сподівався, що вона не забуде про мету їхнього візиту. Але хвилювався він даремно. — Сімона попросила мене передати записку Ґретхен Тіллбері. — Вона дістала із сумочки аркуш. — Ти можеш передати їй це?
— Сумніваюся, що сьогодні мені вдасться поговорити з Ґретхен навіть по телефону, — мовила Річардс. — У неї дуже багато роботи.
— Уявляю. — Луїза щиро зареготала. — Однак не думаю, що це горить. У Ґретхен є племінниця, яка отримала стипендію на навчання в університеті Нью-Гемпшира. Дивно, але люди діють наполегливіше, коли хочуть повідомити погану новину, а ось хорошу…
— Справді, — погодилася Річардс, простягаючи руку до аркуша. — І все ж я із задоволенням передам це Ґретхен…
Луїза взяла Барбару за зап’ястя, і спалах сірого світла — настільки яскравого, що Ральф замружився, — освітив руку молодої жінки, її плече, шию. Світіння німбом закружляло навколо її голови, а потім зникло.
«Ні, не зникло, — подумав Ральф. — Воно просочилося всередину».
— Що це було? — підозріло запитала прибиральниця. — Щось гримнуло?
— Швидше за все, вихлоп машини, — пояснив Ральф.
— Ну, звичайно, — гумкнула вона. — Ці трикляті мужики все знають. Чуєш, Барбі?