Багаті і бідні
Шрифт:
Марічка підскочила і вибігла. Але за якусь мить повернулася з великим блакитним рушником і рішучим наміром. — Йди у душ. Ходи. — Марічка схопила подругу за руку і почала тягти.
Оленка була настільки пригніченою і втомленою, що навіть не могла опиратись. Вона, похитнувшись, підвелась і пригнічена попленталась у ванну.
— Ти поки помийся, змий всю негативну енергію, заспокойся. Після душу стане набагато легше. От побачиш. — Марічка турботливо ввімкнула воду і зняла мочалку з гачка на стіні. — А я приготую
— Я не… — Оленка вже стояла однією ногою у ванні.
Але Марічка жестом прикрила подрузі рота, — я нічого не хочу чути. Миєшся, а потім розповідаєш.
Марічка різко зачинила двері й Оленці не залишилося нічого іншого, як полізти у душ.
За якийсь час дівчина вже сиділа на кухні у гарному банному халаті та з рушником на голові. Після душу вона справді заспокоїлась і їй навіть полегшало. Важкість і тривога зникли. Просто стало порожньо. Спокійно, але порожньо.
За вікном стемніло. У сусідньому будинку одне за одним спалахували вікна. Марічка для атмосфери запалила дві свічечки. Звичайна кухня почала скидатися на затишний ресторанчик у чарівному сяйві полум’я.
— Тримай, це чудове грузинське вино, тобі сподобається, — простягла келих вина Марічка. — Спершу трохи випиймо, щоб ти перестала нервувати: отже — за продовження життя! — патетично виголосила подруга й одним духом випила своє вино.
Марічка так упевнено говорила, що Оленка раптом відчула, що вона не одна. Вона захищена, вона має чудову подругу, яка знає, що треба робити.
— Ммм… — протягла Оленка.
Марічка посміхнулась. Вино було досить добре.
Оленка відчула приємне тепло у грудях і тихенько зітхнула, але пустку вином не зігрієш.
— Ну що? Готова розповідати? — Марічка вмостилася зручніше на кухонному диванчику, щоб не пропустити ані найменшого словечка з Оленчиної розповіді.
Оленка відпила ще трохи вина й почала:
— Пам’ятаєш я тобі про Кучеренка розповідала, який мене весь час діставав?
— Звичайно, такі прізвища не забуваються. То що сталося? Остаточно дістав?
— Ну, так. Я, як нова вчителька, весь час діставала найбільшу порцію його уваги, — Оленка іронічно імітувала щасливу посмішку.
— А що поробиш, — розвела руками Марічка, — на те він і Кучеренко. Ну і що далі?
— Узагалі знахабнів, кинув у мене паперову кульку з самостійною, яку не хотів писати. Уявляєш?
— Зрозуміло чого тебе вигнали, — Марічка посміхнулась.
— Не смішно, — Оленка трохи напружилась і ще відпила вина.
— Та чого ти? Я ж намагаюсь зняти напругу.
— Не дуже виходить.
— Якщо серйозно, то це просто жах. Тих дітей виховують чи тільки цяцьки їм купують?
Марічка значуще повела бровою, — не знаю, чи в їхніх батьків є час купувати їм щось. Вони все грошами видають. І
Оленка насупилась. Марічка зрозуміла, що краще прикусити язика.
— Так от, — Оленка долила собі ще вина, — я викликала маму. Сказала йому, що без розмови з батьками не пущу на урок. І наступного дня вона прийшла. — Оленка закотила очі. — Ти навіть не можеш уявити. Така розкішна жінка, просто нема слів.
— Можна було очікувати, що вона розкішна. Ти що не знаєш, хто її чоловік, — здивувалася з наївності приятельки Марічка.
— Чула щось, — Оленка опустила очі і незадоволено скривилась.
— Що означає чула… Та це ж…
— Менше з тим, — Оленка підсунулась ближче до подруги, — краще послухай, як вона себе поводила. Жах! Нічим не краща за синочка. Не дала мені й слова сказати, пояснити, що до чого, напала на мене, — щоки Оленки покрилися рум’янцем від одного спогаду, що їй тоді довелося пережити, — почала звинувачувати мене, ображати. Я так розгубилась. Ти розумієш при всьому класі. Я… — Оленка схлипнула, — мені так неприємно було, я навіть зірвалась. Теж нагрубіянила їй.
— Серйозно? — Марічка уявила свою тихеньку Оленку на хвилі люті і задоволена гримаса з’явилась на її обличчі.
— Молодець. Нічого ковтати образи таких нахаб. Молодець, Оленко, — Марічка взяла подругу за руку. — Молодець, треба себе захищати. Треба відстоювати свою гідність.
— Я знаю, — з почуттям власної гідності промовила Оленка. — Як би я далі працювала у тій школі? Як? Усі діти чули і сміялися. Ти ж знаєш, які підлітки жорстокі. Я теж їй наговорила, а мене одразу директор до себе.
Марічка мовчала і Оленка раптом засумнівалась чи правильно вчинила.
— Слухай, а може це й справді було непедагогічно? Може мені варто було б промовчати?
— Та ти що? Учитель має бути авторитетом для учнів. Ну що ти б потім робила? Усе одно довелося б звільнитись рано чи пізно.
— Твоя правда, — задумано прошепотіла Оленка, допиваючи вино.
— І що? — Марічка зиркнула на подругу, присуваючи до себе миску з салатом.
— Та нічого. «Іди перепрошуй пані Кучеренко чи пиши заяву про звільнення!»— спародіювала Оленка голос свого колишнього начальника.
— Оце так, — присвиснула Марічка.
«Родина Кучеренків школі дуже допомогла, — каже, — і допомагає, ми не можемо так себе поводити!»— Ну я й відповіла, що, мовляв, мені байдуже. Мене привселюдно образили і я напишу ту кляту заяву і до суду піду.
— Що? — Марічка ледь не подавилась салатом власного приготування.
— Що, що? До суду подам. Хай собі там не думають, що…
Марічка демонстративно розреготалась і ледь не подавилась помідором.