Багаті і бідні
Шрифт:
Оленка, яка спостерігала за його мімікою, раптом засміялась. Уся сміливість ватажка без публіки зникла. Хлопець розгублено дивився на вчительку, він зрозумів її сміх як знущання. Це зачепило його гордість, але він ще не здавався.
Але Оленка стояла на своєму.
— Андрію, воювати з учителем — це не найкращий спосіб здобути собі авторитет. Якби я помилялася, то обов’язково визнала б це. Але тепер були неправі ви, тому цього разу я не дозволю переписувати роботу.
Помітно розгублений і засмучений Кучеренко побрів з
Відчитавши ще два уроки, Оленка підхопила купу зошитів з самостійною роботою 8-а і попрямувала до учительської. Там якраз проходило обіднє чаювання.
— Привіт, — весело пробубоніла повновида хімічка, смакуючи шматок тортика.
Оленка кивнула у відповідь і закрила двері.
У приміщенні пахло кавою і квітами, що залишились ще з Дня вчителя.
— Ну як воно? — Хімічка схопила невеличке тістечко і, ледь прожувавши, продовжила, — як минув урок у 8-а, знову проблеми? От діточки пішли, — вона широко посміхнулась і зиркнула на тарілку, де все ще лежав добрячий шматок «Наполеона».
Оленка знизала плечима, сіла за стіл і почала порпатись у торбі.
— Та ні, Галю, то не з 8-а проблеми, а з Кучеренком. Проте я вже навчилась не звертати на нього уваги, — Оленка дістала самостійні й розгорнула першу. — А від кого це ти чула? Лише два уроки пройшло, я до Нінки не ходила ще…та й не піду, мабуть, це однаково нічого не дасть.
— Правильно, за тебе вже Кучеренко пожалівся, і це таки щось дало, — Галя нарешті насмілилась взяти останній шматок з тарілки. — Тож тепер тебе Нінка сама викликає. — Галя соковито жувала, не помічаючи, як перемінилась співрозмовниця. — Та що з ним поробиш. Треба терпіти, от я йому четвірки ставлю, а він майже не дістає. Ми наче пакт уклали.
Оленка відклала чергову самостійну і на якусь мить вона так захотіла плакати…
— Ну тоді піду до Ніни, — стискаючи кулачки, піднялась Оленка, їй зовсім не хотілось слухати пусту балаканину Галі. — Чого тягти?
Піднявшись на другий поверх, Оленка натягла штучну посмішку і відпустила усі неприємні думки.
— Заходьте, — почувся низький жіночий голос у відповідь на її стукіт.
Оленка відчинила двері, завуч з навчального процесу, Ніна Гаврилівна Шестак, жестом запросила підлеглу.
— Добрий день, Олено Іванівно. Добре, що ви так швидко прийшли. Мені через півгодини треба їхати, тож давайте одразу до справи.
Оленка терпіти не могла таких людей як Шестак, самовпевнених і надмірно амбітних. Завуч ніколи не цікавилась своїми працівниками, але щедро роздавала поради, розпорядження та накази і завжди кудись поспішала.
— Отже, знову конфлікт у 8-а, — продовжувала та. — Ви, як педагог, повинні були знайти відповідний вихід одразу. — Завуч подивилась на Оленку як на пусте місце, — невже мені вас, Олено Іванівно, потрібно вчити?
Оленка чемно мовчала. Зрештою, та й так би її не послухала.
Ніна Гаврилівна нервовим кроком ходила туди-сюди кабінетом, наставляючи
— Приходять діти і скаржаться. Я розумію, ви маєте мало досвіду, але ж потрібно шукати порозуміння зі своїми учнями. У них велике навантаження.
Мовчання Оленки збивало Ніну Гаврилівну з пантелику. Відчувши, що пауза затяглась, Оленка вирішила відповісти. — Ніно Гаврилівно, конфлікту ніякого нема. Я не збираюсь знаходити порозуміння з учнями тим шляхом, яким це роблять усі інші вчителі. Тобто давати їм завдання до контрольної, щоб вони потім могли просто все списати. — Оленка встала, гордо піднявши голову, кивнула і попрямувала до виходу.
— Зачекайте, — зупинила її завуч.
Оленка обернулась.
— Олено Іванівно, давайте на чистоту, — почала здалеку Ніна Гаврилівна. — Ваші принципи це, звичайно, прекрасно. Але ми не можемо проводити таку політику стосовно Кучеренка. Його батько дуже допоміг нашій школі і продовжує це робити? Ви повинні дати Андрієві змогу написати цю самостійну. Ну і всім решта, хто відмовився, також. Адміністрації не потрібні проблеми і вам, я гадаю, також. Отже, не повертатимемось до цієї теми, гаразд?
Оленка розгубилася. Що було робити? Проте зваживши, вирішила на цей раз не загострювати конфлікт.
— Гаразд, я дозволю Кучеренкові переписати цю кляту самостійну. Але я б не хотіла, щоб така ситуація постійно повторювалася.
— Я також, — цілком щиро підтримала її завуч.
На наступне заняття у 8-а Олена Іванівна прийшла заздалегідь, хотіла віч-на-віч поговорити з Кучеренком. Проте він прийшов на урок із запізненням на десять хвилин. Навіть не спитавши дозволу, Андрій демонстративно пройшовся через увесь клас і сів на своє місце біля вікна.
Від такого нахабства в Оленки спершу мову одібрало, та вона швидко отямилася й запитала:
— Перепрошую, Кучеренко, а що це ви собі дозволяєте?
Учень зупинився і обернувся до вчительки, мов запитуючи у чому річ.
— Ви запізнились аж на…, — вона глянула на годинник, — на десять хвилин. Заходите до класу не вітаючись, не питаючи дозволу…
— А чого це я маю питати дозволу? Це моє місце. Мій урок… — різко й нахабно обірвав Оленку учень.
Побачивши, що діла не буде, Оленка байдуже махнула рукою.
— Не будемо витрачати урок на дурниці. — Оленка не хотіла сваритись і, помітно нервуючи, перейшла до теми, яка хвилювала її більше, ніж запізнення Кучеренка, — Андрію і всі решта, хто минулого разу не писали самостійної, писатимете сьогодні після уроків.
Оленка не змогла закінчити через гучний регіт Кучеренка. Він демонстративно тримався за живіт і стукав долонею по парті.
— Ой не можу, Олено Іванівно, чого це ви так подобрішали?
Клас принишк, очікуючи реакції вчительки. Оленка розчервонілась, не знала, що відповісти, і вирішила ігнорувати знущання учня. Налаштувалася, але знову почувся голос з другої парти.