95-16
Шрифт:
— Генеральна репетиція, — пробурмотів, спускаючись на підлогу.
Шель натиснув вмикач біля дверей; почувся рівномірний шум під ліжком — отже, котушки крутяться. Журналіст вимкнув струм і накрив магнітофон ковдрами. Повторив пробу, прислухався. Цього разу не почув ніякого шурхоту.
Запаливши сигарету, Шель спустився вниз на кухню. Хазяйка сиділа біля столу, переглядаючи журнал.
— О, ви вже повернулися? — вигукнула вона здивовано. — Я не чула, коли ви ввійшли.
— Оце саме повернувся, — збрехав Шель. — Можна мені
— Прошу, він у коридорі, — підходячи до дверей, фрау Гекль показала апарат. — Ви знаєте номер?
— Не зовсім певен. Я хочу подзвонити до свого приятеля Джонсона. Здасться, 95–16?
— Не знаю, — відказала хазяйка. — Я не знаю номера пана Джонсона.
Шель одвернувся. Жінка стояла осторонь, не збираючись іти.
— Пауль? Це я, Шель… Слухай, я передумав. Від’їжджаю по обіді… Так, але перед тим хочу побачитися з тобою… Ні, нічого нового. Я гадаю, що між нами не повинно бути недомовок… Чудово! Якщо можеш, приїзди на Ейхенштрасе. Укладу речі й чекатиму на тебе… Коли? О тринадцятій з хвилинами… — журналіст поклав трубку.
— Прийде через кілька хвилин, — сказав Шель хазяйці. — Ви не забули про моє прохання?
— Звичайно, ні! — вона подалася на кухню.
Коли Джонсон зайшов до кімнати Шеля, той сидів біля столу, захопившись вивченням розкладу поїздів.
— Сідай, будь ласка, Пауль, — показав рукою на ліжко. — Я тільки запишу час відходу поїздів з Бруншвіку.
— Повертаєшся до Польщі?
— Пробуду два дні у Франкфурті, зберу матеріал, необхідний для репортажу, а потім — додому.
Американець сів на ліжку, підозріливо придивляючись до Шеля.
На сходах почулися кроки. Хтось постукав. Джонсон насупив брови й запитально глянув на журналіста.
— Це пані Гекль з чаєм, — пояснив Шель. — Прошу! — додав голосніше і підійшов до дверей.
Хазяйка зайшла до кімнати, несучи на таці розмальовані квіточками чашки. Шель сперся рукою на одвірок і непомітно великим пальцем натиснув вимикач.
— Добридень, пане прокуроре! — привіталася стара й поставила тацю на столі.— Я принесла чай…
— Пані Гекль ділова жінка, — сказав Шель. — Господарювання в такому великому домі потребує, напевно, багато сили.
— Е-е-е, — зніяковіла вона, — даю собі раду.
— Сподіваюся, що прикрий випадок з Леоном Траубе помаленьку забувається?
— У пана Траубе не багато було знайомих, — зітхнула хазяйка, витираючи руки брудним фартухом. — Ніхто про нього не згадує. Але все це дуже неприємно.
— Особливо для вас, пані Гекль, як хазяйки доходного будинку, — сказав Шель.
— Нічого не вдієш, так сталося, — нетерпляче втрутився Джонсон. — Може, на тому світі він щасливіший.
— Може, — відказав журналіст. — Дуже вдячні вам за чай, фрау Гекль. Прокурор Джонсон, певно, відвідає вас з часом…
— О, дуже прошу! — вигукнула жінка, виходячи. — Якщо у вас буде час, пане прокуроре, прошу заглянути.
Коли фрау Гекль вийшла, Шель, —
— З якої рації я мав би її відвідувати? — здивувався Джонсон. — Що це за ідея?
— Ах, я сказав це аби щось сказати, — запаливши сигарету, Шель сів на край столу. — Знаєш, Пауль, я все ще не можу збагнути, як це сталося. Мабуть, даремно ми піддалися спалаху нервів. Треба було обговорити справу спокійно. Тієї ночі я оцінював деякі речі надто квапливо, тепер дивлюся на них розсудливіше.
Джонсон не приховував свого здивування.
— Ще півгодини тому я був певен, що ти задумав якийсь підступ. Навіть вжив певних заходів, щоб запобігти можливим несподіванкам.
Шель розсміявся.
— Даремні побоювання. Я вмію міркувати об'єктивно. Подумавши над твоїми словами, дійшов висновку, що в минулих подіях справді не варто далі копатися. — Він підвівся і почав ходити по кімнаті. — Я намагався уявити Леона з твоєї точки зору… Що тут багато говорити — визнаю: ти мав рацію, хоч і не без деяких застережень.
— Яких? — спитав Джонсон. Обличчя у нього прояснилося.
— Я все-таки не згоден, що треба було знищувати Леона. Чому б не вплинути якось на нього, умовити його? — Шель сперся плечима на одвірок, знов увімкнув магнітофон.
— Траубе, як я вже казав, мав намір використати своє відкриття на шкоду моїм інтересам, — мовив Джонсон і, відсунувши чашку, знову сів на ліжко.
— Справді, якби Леон Траубе був живий, то міг би тобі зашкодити, — підтримав Шель.
— Я не знаю, що він міг би зробити. В тому становищі краще було б, щоб він мовчав.
— Ми вже говорили про це. Пробач, я для заспокоєння цікавості хочу спитати тебе ще про одну річ.
— Про що?
— Леон Траубе знав, що його чекає, коли ти прийшов до нього в ту ніч?
Джонсон знизав плечима.
— Може й не знав, що йому загрожує, але, певно, передчував.
— Чому в такому разі не спробував утекти або принаймні покликати на допомогу?
— Чому, чому! Він знав, що за ним стежать, і розумів, що втеча даремна.
— Боявся?
— Звичайно! Припускаю, що в останні хвилини життя він радо перевів би назад стрілки годинника, аби виправити вчинені помилки. Може… Його смерть не була б необхідною, коли б він сказав, де сховав папери.
— Ти не думав, що Леон міг комусь віддати папери?
— Ні. Я знав, що він чекає тебе. Це була, зрештою, одна з причин… його смерті.
— Яка роль Шурікке в цій справі?
— Доктора цікавили документи, йому було байдуже, як я добуду їх.
— Він залишив справу в твоїх руках?
— Звісно, але поводився зухвало. Дав мені зрозуміти, що платить і вимагає. Май на увазі, коли б я здобув ці документи без розголосу, Менке заплатив би мені куди більше.
— Все ще не розумію, навіщо ти вбив і доктора Шурікке.