95-16
Шрифт:
— Я не сподівався, що ти підеш до нього того ж вечора. Потім, коли втручання властей стало неминучим, я не знав, як він поводитиметься після арешту. Допитом зайнялися б, певна річ, досвідчені криміналісти. Зрештою, сам факт, що він стільки років жив під оком властей, міг кинути на мене тінь підозри. А його смерть припинила всякі шукання.
— Просто ти рятував власну шкуру.
— Можна сказати й так.
— Дуже спритний хід, Пауль.
— Я не міг допустити, щоб ця справа набула розголосу.
— А Лютце знає, що ти… шеф цієї… організації? Чи він догадується, за чиїм наказом було організовано випадок
— Навіщо ці питання, Джоне? Адже…
— Знаю, знаю, але вчора все це звучало інакше. Сьогодні ми розмовляємо щиро, відверто.
Джонсон глянув на нього підозріливо.
— Чи не збираєшся описати все у своїй пресі? Там ти міг би дозволити собі це!
— Пауль! Я ж цілком усвідомлюю, що історія надто фантастична, аби хтось міг повірити в неї. Я не маю ніяких доказів для підкріплення своїх звинувачень, приміром, лист Леона, який ти передбачливо спалив разом з паперами, що описували досліди доктора Шурікке. Ти був дуже скрупульозний, Пауль, знищуючи всі докази. Тепер лишається тільки твоє слово проти мого. — Шель непомітно глянув на годинника: стрічка магнітофона крутилася вже п'ятнадцять хвилин. — А навіщо ці пояснення? Я питаю, бо не люблю загадок, які сам не можу відгадати.
Джонсон схвально кивнув головою.
— Запам'ятай: твої слова проти моїх. Пам'ятай також про вчорашню пересторогу, — якщо ти почнеш мутити воду, я звинувачу тебе в намаганні завербувати мене до шпигунської діяльності. Навіть якщо ти надумаєш викрити цю справу після повернення до Польщі, я поясню свою мовчанку нашою давньою дружбою. Матиму, звісно, догану, що своєчасно не доповів про твої пропозиції, але на цьому все закінчиться. Не забувай, що мої звинувачення підтвердять кілька свідків.
— Яких, кажеш, я теж намовляв до шпигунства?
— Які принаймні зроблять те, що я накажу.
— Ще раз визнаю, що ти дуже спритно обдумав весь план дії, — Шель глянув на годинника. — Я мушу готуватися до від'їзду, — додав він. — Вір мені, Пауль, у певному розумінні я заздрю тобі. Я живу на зарплату, ледве зводжу кінці з кінцями, а ти живеш на проценти. Але тепер, знищивши доктора Шурікке, ти, мабуть, втратив одне з головних джерел прибутків?
— Одне з багатьох, — американець підвівся. — Я не відчую цього, є інші.
— А ти не боїшся, що інспектор Грубер може тобі зашкодити?
— Він нічого не знає. Міг зашкодити докторові Менке… Але я знайду спосіб попередити його, що краще тримати язика за зубами.
— А Візнер?
— Службист! — Джонсон іронічно скривився. — Навіть коли б він щось запідозрив, то воліє не наражатися на небезпеку.
— Словом, прокурор Пауль Джонсон з Гроссвізена після двох убивств лишився чистий і матиме змогу й надалі піклуватися — за плату, звісно, — про своїх націстських підопічних.
— Маєш рацію. А на тих, що намагатимуться нам шкодити, завжди знайдемо управу.
— Дуже вдячний тобі, Пауль, за таку щиру розмову… Сьогодні 17 вересня, — кинув Шель байдуже, — отже, через три дні я буду вдома.
— Сьогодні 16 вересня, — виправив Джонсон.
— Справді! П'ятниця, 16 вересня 1960 року. Вітай од мене Кароліну.
— Щасливої дороги, Джоне, — Джонсон подав йому руку.
Шель на якусь мить завагався, але теж подав американцеві руку і провів його до дверей. Хвилину прислухався і, впевнившись, що гість уже
— Хто там? — голосно гукнув Шель.
— Це я.
Журналіст пізнав фрау Гекль.
— Одну хвилинку, я саме одягаюся.
Він штовхнув магнітофон під ліжко, швидко зняв піджак і, розв'язавши галстук, підійшов до дверей.
Хазяйка обвела кімнату неспокійним поглядом. Не помітивши нічого підозрілого, оглянула Шеля, що зав'язував краватку.
— Переодягався. Скоро їду.
— Ах, шкода, — зітхнула жінка. — Не знаю, чи знайду нового квартиранта. — Фрау Гекль прибрала чашки і, щось мимрячи, вийшла.
Шель знову вийняв магнітофон, прослухав стрічку до кінця і, задоволений виразним записом, почав збирати та упаковувати речі. Потім зняв тимчасові проводи, зробив усе, як було раніше, і вийшов з кімнати.
Сплативши по рахунку, попрощався з хазяйкою і рушив до магазину, в якому брав напрокат магнітофон.
— Уже? — привітав його задоволений продавець. — Це справді дуже швидко. Сподіваюся, магнітофон склав іспит?
— Відмінно, — заповнив Шель. — Проте у мене с ще одне прохання до вас. Я записав коротеньку розмову з мешканцями табору на Веберштрасе. Ці записи будуть потрібні для радіопередачі. Щоб надати відтінок автентичності, а також підкреслити послужливість вашої фірми, я прошу вас сказати в мікрофон кілька слів. Наприклад: моє прізвище таке й таке, працюю там і там. Дня 16 вересня я віддав напрокат Янові Шелю магнітофон, який одержав назад того ж самого дня.
Молодий чоловік охоче погодився.
— Це буде передано по радіо? — спитав він.
— Думаю, що буде.
— О, це чудова реклама для нашої фірми!
Настроївши апарат для запису, Шель сказав:
— Дуже прошу вас підтвердити одержання магнітофона, взятого напрокат у вашій фірмі.
Продавець двічі кашлянув і голосно мовив:
— Мене звуть Вернер Менцль. Працюю в електротехнічній фірмі «Гоерлігер» в Гроссвізені. Пан Ян Шель взяв у пас напрокат 16 вересня 1960 року близько десятої години тридцяти хвилин магнітофон з стрічкою і повернув його через дві години.
— Щиро дякую, — сказав Шель і вимкнув апарат. — І, нарешті, останнє: я хотів би купити ще одну стрічку і переписати на неї цю програму. Напевно, ви маєте для цього якусь кімнатку?
— Звичайно, у нас є майстерня. Зараз там немає нікого. Я дам вам другий магнітофон…
Через сорок хвилин Шель прибіг на перон і, захеканий, скочив до вагона саме в ту мить, коли начальник станції подавав сигнал одправлення.
Агент поліції Альфред Земмінгер, одягнений, як звичайно, в службовий синій костюм, стояв біля вікна у кімнаті чергового і дивився на поїзд, що відходив од станції.