Звіробій
Шрифт:
— Гадаю, йому дорога не сама скриня, а те, що в ній лежить, бо скриню не бережено, зате бережено її вміст. Тут три замки, Джудіт, і жодного ключа.
— Я ніколи не бачила ключа. Але він повинен бути десь тут, бо Гетті казала, що часто бачила відімкнену скриню.
— Ключі не літають у повітрі й не плавають у воді, дівчино. Якщо існує ключ, то має існувати й місце, де його сховано.
— Це правда. І ми його легко знайдемо, якщо пошукаємо.
— Це ваша справа, Джудіт, тільки ваша. Скриня належить вам чи вашому батькові, і Гаттер ваш батько, а не мій. Цікавість — жіноча, а не чоловіча риса, і всі права на вашому боці. Якщо в скрині є цінні речі, на мій погляд, розумно буде пустити їх на те, щоб врятувати життя їхньому власникові або хоча б зберегти
— Сподіваюсь, Звіробою, ви не вірите, що я буду вагатися, коли життя мого батька в небезпеці?
— Звісно, ні. Але це ризиковано, бо ймовірне й таке, що, повернувшись додому, старий Том осудливо поставиться до вашого вчинку. Мене не дивує, коли люди не схвалюють того, що робилося ради них же самих. Смію сказати, навіть місяць виглядав би зовсім інакше, ніж зараз, якби ми могли поглянути на нього з протилежного боку.
— Звіробою, якщо ми розшукаємо ключ, я дозволяю вам відімкнути скриню і взяти звідти речі, які, на вашу думку, згодяться, щоб викупити батька.
— Спершу знайдіть ключ, дівчино; про все інше ми поговоримо потім… Змію, у тебе очі, як у мухи, і кмітливості теж вистачає. Чи не допоміг би ти нам здогадатись, де Плавучий Том ховає ключ од скрині, якою так дорожить?
Досі делавар не втручався в розмову. Але тепер, коли звернулися безпосередньо до нього, він одійшов від скрині, що приковувала всю його увагу, й почав обдивлятися довкола, шукаючи місце, де міг би лежати ключ. Тим часом Джудіт та Звіробій теж не сиділи згорнувши руки, і скоро всі троє були поглинуті ретельними й продуманими пошуками. Не підлягало сумніву, що такий дорогий господареві ключ не міг зберігатися у звичайній настінній шафці чи шухляді, яких було в приміщенні чимало, і через те до них ніхто не зазирав. Почали шукати в непомітних для ока та потайних місцях, що найбільше годилися під схованку. В такий спосіб обнишпорили всю кімнату, але без жодних наслідків. Тоді перейшли до спальні Гаттера. Цей куточок грубої споруди було умебльовано краще, — тут стояло кілька речей, якими особисто користувалася покійна дружина господаря. Ключі від усіх кімнат були в Джудіт, а тому й це помешкання скоро обшукали, проте не знайшовши бажаного.
Нарешті перейшли до спальні дочок. Чингачгук одразу запримітив велику різницю між тією половиною кімнати, яку займала Джудіт, і тією, що належала Гетті. Тихий вигук зірвався йому з уст, і, показавши на ту й на ту половини, він додав щось півголосом, звертаючись до друга делаварським наріччям.
— Ага, он як ти гадаєш, Змію! — відповів Звіробій. — Що ж, так воно, певно, і є, хоч ніхто не вбачає в цьому нічого дивного. Одна сестра полюбляє убрання й прикраси — може, навіть занадто, як дехто каже, — а друга тиха й смиренна, мов боже ягня. Хоч, зрештою, смію сказати, що Джудіт має свої позитивні якості, а Гетті — свої вади.
— А Слабкий Розум бачила скриню відчиненою? — спитав Чингачгук з цікавістю в погляді.
— Авжеж. Я сам чув це від неї, та й ти також. Видно, батько покладається на її скромність, а старшій дочці не дуже довіряє.
— Отже, він ховає ключа тільки від Дикої Троянди? — цим вишуканим ім'ям Чингачгук уже почав величати Джудіт у розмовах з другом.
— Так, саме так! Одній довіряє, а другій ні. Це буває і в червоношкірих, і в білих, всі племена й народи довіряють одним людям і відмовляються вірити іншим. Все залежить од вдачі та почуття справедливості.
— Де ж, як не серед простої одежі, можна найкраще сховати ключ, щоб його не знайшла Дика Троянда?
Звіробій обернувся, і захоплення другом світилося в кожній рисочці його обличчя. Потім він безгучно засміявся, дивуючись простоті й дотепності здогаду.
— Так, ти заслужив своє прізвисько, Змію, тобі дали його недаремно! Напевне ж любителька пишного вбрання не стане порпатися в грубих, сіреньких лахах
Чингачгук послухався, але ключа не знайшов. На сусідньому пакілку висів мішок з небіленого полотна, очевидно, порожній, і делавар почав його обмацувати. В цей час до них підійшла Джудіт і, побачивши, чим зайняті чоловіки, сказала хапливо, ніби бажаючи звільнити їх од зайвого клопоту:
— Та це ж одіж Гетті, моєї нещасної сестри! Тут не може бути того, що ми шукаємо.
Не встигли ці слова зірватися з чарівних уст, як Чингачгук видобув з мішка бажаного ключа. Джудіт була надто догадлива, щоб не збагнути, чому її батько обрав за схованку таке нехитре місце, що завжди було в неї перед очима. Кров линула їй до обличчя — мабуть, стільки ж від образи, як і від сорому. Та вона прикусила губу й не сказала ні слова. Звіробій і його друг були такі делікатні, що ні посмішкою, ні поглядом не показали, як глибоко вони розуміють мотиви цієї підступної витівки. Звіробій, взявши знахідку з індіянинових рук, пішов у сусідню кімнату і встромив ключа в замок, бажаючи перевірити, чи те вони знайшли, що їм треба. На скрині висіло три замки, але всі вони легко відмикалися одним ключем.
Звіробій познімав замки, звільнив клямки, підняв трішечки віко, аби впевнитись, що його більше ніщо не тримає і, відступивши від скрині на кілька кроків, знаком підкликав до себе делавара.
— Це сімейна скриня, Джудіт, — сказав він, — і дуже можливо, що в ній зберігаються сімейні секрети. Ми із Змієм підемо в ковчег поглянути на човники та весла, а ви пошукайте самі, чи не знайдете в скрині речей, придатних для викупу. Коли закінчите, гукніть нас, і тоді ми разом подумаємо, чого ті речі варті.
— Заждіть, Звіробою! — вигукнула дівчина, тільки-но мисливець ступив до дверей. — Я не візьму в руки жодної речі, якщо вас не буде. Батько й Гетті таїли від мене, що в ній лежить, а я надто горда, щоб копатися в їхніх засекречених скарбах інакше, як тільки заради їхнього ж добра. Але сама я нізащо не загляну в цю скриню. Залишайтеся зо мною. Мені потрібні свідки.
— Мені здається, Змію, що дівчина каже слушно. Взаємна довіра — це запорука безпеки, але довірливість примушує нас бути обережними. Джудіт має право просити нас бути їй свідками. І якщо скриня ховає якісь таємниці майстра Гаттера, хай уже про них знатимуть два юнаки, що, як ніхто, вміють мовчати… Ми залишаємось з вами, Джудіт, але спершу дозвольте нам подивитись на озеро й на берег, бо такого величезного рундука не спорожниш за одну хвилину.
Чоловіки вийшли на платформу. Звіробій почав озирати берег у прозорну трубу, а делавар — пильно обдивлятися озеро й ліс, шукаючи найменших ознак, які могли б викрити підступи ворогів. Але не помітивши нічого підозрілого й упевнившись, що їм тим часом ніщо не загрожує, всі троє знову зібралися коло скрині з наміром негайно підняти її віко.
Скільки Джудіт себе пам'ятала, вона завжди відчувала якусь нез'ясовну повагу до тої скрині. Ні батько, ні мати не згадували про неї в присутності дівчини, ніби уклали між собою мовчазну угоду ніколи не говорити про речі, що лежали поруч або й на її вікові, щоб не було бодай натяку на саму скриню. Джудіт так до цього звикла, що їй не здавалося це дивним. І тільки недавно вона замислилася над цією незвичайною обставиною. Але між Гаттером та старшою дочкою ніколи не було такої близькості, щоб вони звіряли одне одному свої таємниці. Часом він бував добрий і привітний, хоч взагалі з усіма, й особливо з Джудіт, поводився суворо й похмуро. Його владність глушила в дівчині довірливість і простоту взаємин, з якими вона тяглася до нього. Загадкова скриня від дитинства стала для Джудіт неприступною сімейною святинею, про яку заборонялося навіть говорити. І тільки оце аж тепер настав усе-таки час, коли таємниця цієї святині мала розкритися сама собою.