Знедолені
Шрифт:
Тут треба принагідно згадати, що від колишнього статку панові Мірієлю лишилося шість срібних приборів і срібна супова ложка – Маглуар щодня тішилася, дивлячись, як виблискує це срібло на білій полотняній скатертині. А що ми зображуємо тут діньського єпископа таким, яким він був, то мусимо додати, що він не раз казав: «Мені було б нелегко відмовитися від звички їсти срібною ложкою та виделкою».
Крім того, йому дісталися в спадок від двоюрідної бабусі два масивні срібні свічники. Ті свічники стояли на каміні у спальні єпископа, і в них завжди були дві воскові свічки. Коли вони мали гостей, Маглуар запалювала свічки і ставила обидва
У головах єпископового ліжка була шафка, куди служниця Маглуар щовечора клала срібні прибори та супову ложку. Ключ від тієї шафки завжди стримів у дверцятах.
Стежки-алеї ділили садочок на чотири грядки. На трьох Маглуар вирощувала городину. На четвертій єпископ розводив квіти. В садочку збереглося лише кілька фруктових дерев.
Одного разу Маглуар сказала з лукавою лагідністю в голосі:
– Ви ж, монсеньйоре, прагнете, щоб усе давало користь. А тут пропадає ціла грядка. Чи не краще вирощувати на ній салату, ніж букетики?
– Пані Маглуар, – відповів єпископ, – ви помиляєтесь. Від прекрасного не менше користі, ніж від корисного. – І помовчавши додав: – А може, навіть більше.
Цій грядці, розділеній на три-чотири клумби, єпископ приділяв не меншу увагу, ніж своїм книгам. Щодня він із великою радістю проводив там годину або дві, підрізаючи, прополюючи, видовбуючи ямки і кидаючи в них насіння. Проте він не вважав себе ботаніком, не цікавився жодними теоріями – він просто любив квіти. І щовечора поливав свої клумби з бляшаної зеленої поливальниці.
У домі не було дверей, які замикалися б на замок. Двері, що відчинялися з їдальні просто на Соборну площу, колись були обладнані замками й засувами, наче брама в’язниці. Єпископ звелів познімати всі ті запори, і тепер двері – як удень, так і вночі – зачинялися лише на клямку. О будь-якій годині перший-ліпший перехожий міг увійти в дім єпископа, тільки натиснувши на клямку й штовхнувши двері. Спочатку жінки дуже непокоїлися тим, що ці двері завжди незамкнені. Але єпископ сказав їм: «Поставте замки на двері своїх кімнат, як вам так хочеться». Кінець кінцем вони перейнялися його безтурботністю чи принаймні вдавали, ніби поділяють її. Тільки Маглуар іноді відчувала страх. Що ж до самого єпископа, то він так написав на берегах однієї з Біблій: «Ось у чому ледь помітна різниця: двері лікаря ніколи не повинні зачинятись; двері священика мають завжди бути відчинені».
Десь-інде він написав: «Не питайте, як звуть того, хто просить у вас притулку. Пристановища потребує саме той, кому не хочеться називати своє ім’я».
Якось у Діні сталася трагічна подія. Одного чоловіка засудили до страти за вбивство. Той бідолаха був ярмарковим штукарем і громадським писарем. Суд над ним схвилював і розтривожив усе місто. Напередодні страти тюремний капелан захворів. Бракувало священика, який би розрадив засудженого в його останні хвилини. Звернулися до кюре. Той відмовився, сказавши приблизно таке: «Це мене не стосується. Я не бажаю панькатися з тим паяцом. Я зараз хворий, і, зрештою, мені там не місце».
Про цю розмову розповіли єпископові. Він сказав: «Пан кюре має слушність. Те місце належить не йому, а мені».
Він тут-таки пішов до в’язниці, спустився в камеру до паяца, покликав його на ім’я, взяв за руку і заговорив до нього. Він пробув біля засудженого цілий день і всю ніч, забувши про їжу й сон, молячи Бога за душу приреченого і просячи приреченого помолитися за свою. Він розкрив перед ним найвищі й водночас найпростіші
Наступного дня на очах у всього натовпу єпископ у своїй ліловій мантії з хрестом на шиї сів на воза, яким нещасного повезли на страту. Разом із ним він піднявся на ешафот. Засуджений, такий пригнічений ще вчора, сьогодні просто сяяв. Душа його заспокоїлась, і він чекав зустрічі з Богом. Єпископ обняв бідолаху, і в ту мить, коли ніж гільйотини от-от мав упасти, сказав: «Убієнного людиною воскрешає Бог. Зацькований братами знаходить Отця. Молися і з вірою входь у життя вічне. Господь чекає на тебе». Коли єпископ зійшов з ешафоту, в його погляді було щось таке, аж люди розступилися перед ним. Повернувшись до вбогої оселі, яку він з усмішкою називав «своїм палацом», священнослужитель сказав сестрі:
– Я щойно відправив високу месу.
2. Єпископ перед незвичним світлом
Наше уявлення про діньського єпископа було б неповним, якби ми не розповіли про ще один випадок із його життя.
Неподалік від Діня, в його околицях, жив самотою один чоловік. То був колишній член Конвенту. [3] Звали його Г.
У крихітному світі містечка Дінь про члена Конвенту Г. говорили з жахом. Член Конвенту – ви собі уявляєте? Це існувало ще за тих часів, коли люди казали одне одному «ти» і «громадянине». Той чоловік здавався майже страховиськом. Правда, він не проголосував за страту короля, але ж був серед тих людей. Мало не царевбивця. Чому його не засудили, коли повернулися законні володарі? Нехай йому не зітнули голову, виявили милосердя, але довічного заслання він заслужив. І для інших була б наука… До того ж він і безбожник, як усі вони… Пересуди гусей про яструба.
3
Конвент – вищий законодавчий орган Першої французької республіки. Діяв з 21 вересня 1792 року по 26 жовтня 1795 року. Засудив до страти короля Людовика Шістнадцятого.
А чи справді Г. був яструбом? Мабуть, що так – адже він жив у суворому усамітненні. Оскільки він не проголосував за страту короля, йому дозволили залишитись у Франції.
Він мешкав за сорок п’ять хвилин ходу від міста, осторонь від сіл, доріг, у дикому закутні безлюдної улоговини. Там, казали, він мав клапоть землі, там стояла його хатина, його барліг. Нікого поблизу: ні сусідів, ні навіть перехожих. Відколи він оселився в тій улоговині, стежка туди заросла травою. Про те місце згадували, як згадують про оселю ката.
Але єпископ вряди-годи поглядав на обрій, на гайок дерев, що позначав улоговину, де жив старий член Конвенту, і думав: «Там пропадає самотня душа». А внутрішній голос казав йому: «Твій обов’язок – навідати того чоловіка».
Проте ця думка, спершу така природна, після хвилинного вагання вже здавалася йому безглуздою і майже відразливою. Бо в глибині душі єпископ поділяв загальний погляд і підсвідомо відчував якщо не ненависть до члена Конвенту, то принаймні цілковиту байдужість.
Та чи має пастир сахатися вівці, якщо ота вівця паршива?