Знак зодіака

Росоховатский Игорь Маркович

— Ех, моя б воля… — крізь зуби процідив напарник, направляючи лазерник у роботову спину. — Ось його поставлять до конвейєра, а якогось хлопця наладять завтра в три вирви…

— Не дурій, — сказав Гунмор, відводячи вузький, мов соломинка, ствол зброї. — Може, й не вони в усьому винні…

На тротуарі постать чомусь зупинилася й оглянулась.

По приморському шосе нескінченною вервечкою мчали реактивні автомобілі, пузаті лімбуси на повітряних подушках, гоночні мальки та різний механічний мотлох.

Робот кілька хвилин постояв,

мабуть, вивчаючи характер руху.

— Чого б йому не перестрибнути дорогу? — здивувався Гунмор. — Якихось двадцять ярдів. Я бачив: у нас на учбовому полігоні вони стрибають, ніби коники.

— Очевидно, стара конструкція, — зауважив напарник.

А робот усе ще стояв край дороги.

— Може, в нього аж занадто цього… Як його інсти… Ну того, що їм прищеплюють, як тільки зліплять… — висловив припущення Гунмор.

. — Інстинкту самозбереження, — підказав освіченіший напарник.

— Еге ж. Таке бува. Трапляються і серед них браковані екземпляри.

— Чого ж їх не знищують?

— Навіщо? — відказав Гунмор. — Вони можуть працювати, як інші. А платять їм менше, оце й усе.

Тим часом робот, минаючи машини, перейшов дорогу і заглибився в скверик.

— Амінь, — сказав Гунмор, коли квадратна постать зникла з очей.

У сквері поведінка робота різко змінилась. Він усе прискорював кроки і, нарешті, побіг пустинною платановою алеєю.

Одразу за поворотом на лаві сиділа жінка. Вона швидко підвелась, побачивши робота.

— Удача! — вигукнув той і простягнув жінці жетони.

— Як багато, боже!..

— Двадцять, — недбало кинув він.

— Але ж це роб-жетони, — розчаровано мовила жінка. — А грошей не дали?

— Навіщо вони роботові? Та не сумуй, Рейч, жетони — теж непогано, ми їх обміняємо на гроші.

Молоде обличчя жінки розквітло усмішкою.

— Бачиш, Рижику, моя ідея торжествує, — сказала вона. — І недарма ти зіпсував усі мої картонки.

— Я завжди казав, що ти в мене розумниця.

— Так, а що там за робота? — схаменулася Рейч.

— Щось пов’язане з дешифровкою.

— Коли приступаєш?

— Завтра.

— Чудово. А робота небезпечна?

— Дурниці, — голосно сказав він. — А знаєш, яка важка ця вдяганка, що ми зліпили, дідько б її взяв!

Він з огидою жбурнув на лаву масивний шолом та антену. Зняв бутафорські квадратні плечі, сіру робохламиду й картонний кружечок, розмальований під фотоелемент.

— Тепер можна й спочити, — сказав він. — Мені просто млосно від голоду. Ходімо швидше до автомата, відсвяткуємо нашу удачу.

Л. Шиян

СКЛЯНІ ГУБКИ

— Ти обіцяв… — сказав син.

— Скляну

губку… Пам’ятаєш? Ти казав: вони живуть глибоко-глибоко, на самому дні океану. Ти обіцяв мені…

* * *

Борис любив стару верф… Любив той неспокій, що вирував тут од раннього ранку й до пізнього вечора, любив спалахи електрозварки і журавлині шиї підйомних кранів. Звідси рушали в плавання новонароджені кораблі. Звідси стартуватиме і його мрія…

Поки що все йшло за планом. Борис міг бути спокійний. Міг… якби не та несподівана зустріч…

Це сталося кілька днів тому, коли він і Сашко Кольцов спустилися в батискафі на глибину три тисячі метрів. Вони вже збиралися підніматись, як раптом Борис побачив оте виблискуюче щось… Воно промчало повз ілюмінатор — величезне, пласке, мов тінь, — і ззаду повис вогняний шлейф. Потім усе зникло.

Він встиг лише вигукнути: “Сашко! Мерщій!” Та було вже пізно.

Тепер він відчував себе сліпим. Безпорадно озирався у темряві. Ждав відповіді, а її не було…

У пам’яті лишився ніби опік. І звав якийсь голос — тихий, упевнений…

Борис мимоволі зітхнув, провів рукою по обшивці. Ось його надія. Корабель… Його недоспані ночі, змучений, палаючий мозок. І потім, як світанок, — близька радість… А головне — попереду.

Скоріше б спуск. Залишились дрібниці, два-три дні роботи.

Він уже бачив себе в океані. Не поплавцем на прив’язі. Не випадковим гостем, змушеним раз у раз підніматися до поверхні. Наче черепаха за ковтком повітря. Ні, він бачив себе мешканцем океану — вільним, стрімливим, нестримним. Таким, як дельфіни, як риби…

Догоряв вересень. Сонце було в павутинні. І золотилася, уся в жовтих кленах, набережна, золотилося судно, схоже на підводний човен-малятко… І червоніла смага на обличчях монтажників.

А далі — на повні груди дихав океан. Звідти дув вітер.

Борис перевів погляд. За доком височіли корпуси Інституту біоніки. Тут працювали конструктори й біологи. Тут техніка навчалась у природи.

В думці він перебіг очима табличку “Відділ реактивного руху”, поволі відчинив двері…

Половину приміщення займав басейн. Його було розділено щитами на кілька відсіків. У зеленавій воді, наче білі привиди, погойдувались медузи.

Одну з них щось потривожило. Тієї ж миті драглисте тіло стиснулось. Поштовх — і медуза ковзнула вниз. Крізь прозору перегородку блимнула на неї оком каракатиця…

У вікна широкими смугами падало світло. Сонячні зайчики стрибнули на столи, прилади, моделі. От спалахнуло його судно. Погасло. Мабуть, набігла хмаринка.

В кутку хтось схилився над акумулятором. Картата сорочка, гострі, худі лопатки, волосся йоржиком.

“Сашко…”

* * *

За вікном у сутінках кружляло листя. Вітер зривав його з старого клена, кидав у шибки, а воно шепотіло: не треба… не треба…