Зло
Шрифт:
Він відповів, не обертаючись:
– Сергій помер.
Я не звернула жодної уваги на його слова:
– Я йду від тебе до Яна. – Стрілка спідометра підскочила до ста п'ятдесяти кілометрів на годину. Дуже добре.
– Він вийшов з вікна палати.
– Ми не можемо бути разом, бо я тебе не кохаю. – Сто вісімдесят кілометрів на годину. Давай, Костю! Зроби це, будь ласка!
– Шостий поверх. Забився до смерти.
– Я ніколи тебе не кохала, просто хотіла. – Двісті кілометрів на годину. Машина перетворилася на зірку, що падала
– Ніхто не знає, як йому вдалося відчинити вікно
скаліченими руками.
– І ти мене не спиниш, Костю. Ти теж став калікою. – Двісті двадцять кілометрів на годину.
Костянтин ударив кулаком по керму і різко повернувся до мене. Молодець, Костю! Так тримати! Не дивись на дорогу! Його очі палали люттю. Чи то було кохання? У деяких чоловіків це важко розрізнити.
– Добре, Марго! Йди від мене! Просто зараз! Моє кохання – це швидкість. Хочеш його позбутися, виходь з машини! Тільки так ти зможеш мене залишити. Дверцята не зачинені.
Я подивилася на нього. Бовдуре! Хіба ти не бачиш, як мені важко?
Ні, він не бачив благання в моїх очах. Ну що ж, це також варіант. Я відвернулася від Костянтина, розстебнула пасок безпеки, відчинила дверцята і нахилилася вперед. Він чортибатькнувся і щосили натиснув на гальма. Дідько б тебе взяв, Костянтине!!! Мене відкинуло назад, на сидіння. Машина різко здригнулася, на якусь мить знялася у повітря, потім важко гепнула об землю, проїхала волоком іще кілька метрів і зупинилася. Костянтин вхопив мене за плечі і прокричав майже в саме обличчя:
– Ти що, збожеволіла? Ти ж могла випасти і забитися на смерть! Марго, дівчинко моя, ну навіщо? Навіщо ти це зробила?
Я відштовхнула його від себе:
– Ти ж сам мені запропонував. Це єдиний вихід.
Він знов притягнув мене до себе і почав гладити. Руки його тремтіли:
– Пробач! Пробач мені, будь ласка! Я не тямив, що казав!
– Ні. – Я вирвалася з його обіймів. – Ти все тямив. Ти хотів, щоб я забилася до смерти. Хотів, щоб я вмерла. Так само, як і Сергій. Бо ти – зло, Костянтине. Ти вбиваєш все, що кохаєш! Визнай, ти хотів, щоб я загинула!
Він відвернувся від мене, трохи помовчав, а потім тихо сказав:
– Ні. Я хотів, щоб ми загинули разом.
– Брешеш!!! – Я вже кричала несамовито. – Брешеш, Костю! Якби ти цього хотів, то вже давно зробив би. Ти не хочеш цього! Не хочеш і мені не дозволяєш! Це несправедливо, бо я хотіла цього, я хотіла вийти! Я хотіла припинити, назавжди припинити всю цю маячню! Хтось має покласти цьому край! Хтось має визнати свою поразку! Якщо вже ти такий непереможний, хай це буду я! Я – слабка, мені нічого соромитися поразки! Я хочу піти. Будь-як. Чому, ну заради Бога, Костянтине, чому ти мені не дозволив??!
Він погладив моє обличчя:
– Що ти верзеш, Марго? Боже, дівчинко, хіба б я зміг??? Я ж кохаю тебе.
Я відмахнулася від його останніх слів:
– Ти так само слабкий, як я. Ми справді схожі. – Я зачинила дверцята, і Костянтин, наляканий
Він кинув на мене здивований погляд. Майже переляканий.
– Ну, Костянтине! Я читаю це у твоїх очах! Розкривай свої козирі. У тебе їх повні кишені!
Він завів мотор і пробурмотів:
– Потім. Вдома.
Решту дороги ми повзли зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину.
У квартирі я одразу кинулася до Алі, бо знала, що це розлютить Костянтина. Він ненавидів котів. Найдужче – Алі. Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Не роздягаючись, Костянтин пройшов за мною у вітальню, мовчки видер Алі з моїх рук, шпурнув у другу кімнату, зачинив двері і прихилився до них спиною:
– За цією тварюкою ти скучила дужче, аніж за мною!
Я спокійно парирувала його випад:
– Звичайно, бо люблю його.
Безнадійно. Він цього не зробить.
Він сплеснув руками:
– Ах, ну авжеж! Ти любиш його! Так само, як Яна. Цей дивний витвір твоєї хворої уяви! Його не існує, Марго. Його немає. Він – твоя хвороба. Ти збожеволіла, дівчинко. Мої віншування!
Я мовчки спостерігала, як він вибіг у коридор і за хвилину повернувся з паперовим пакетом у руках. Його вміст він висипав на коліна: моє люстерко, сережки, ланцюжок, шпилька, ручка, телефонна картка, пудрениця.
До Костянтина знов повернулася його впевненість:
– Ось! Ось вони – всі твої докази! Все, що змусило тебе повірити в існування того чоловіка. Він – сон, Марго. Смішно подумати, весь час я ревнував тебе до привида! Твоє кохання – просто сон, дівчинко! А я реальний. Я існую. Я з плоті і крови. І кохаю тебе.
Я не зводила очей з речей на моїх колінах. «Докази»! Ось ти і припустився цієї помилки, Костянтине! Шах і мат! Мені не потрібні докази. Вже давно не потрібні. Вони для тих, хто вагається. Я ж упевнена. В мене є моя віра. Я вірю в себе, значить, я існую. Я вірю в Яна, значить, він існує. Я вірю в наше кохання. Навіщо мені докази? Вони були потрібні лише на початку, коли я ще не вірила. Тепер – ні.
Таж і з ними ти працював необережно. Треба бути послідовнішим, Костю! Де ж твій славетний професіоналізм? Головного доказу бракує. Золотого браслета, який постійно носить на своїй руці Ян. Де він, Костю? В тебе його немає. Решта – дрібниці. Всі ці речі лише лежали поруч з Яном. Хоч і цікаво, як ти їх дістав?
– Тобі потрібна допомога, дівчинко. Я це збагнув одразу, почувши твою розповідь. Після твого від'їзду я ретельно обшукав квартиру. Ти влаштувала непогану схованку. Визнаю, довелося попітніти. Кахель у ванній кімнаті. Та плитка, на якій намальована крапка Янь. Ти ховала всі ці речі туди. Мандрувала уві сні і ховала їх.