Зло
Шрифт:
Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:
– Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.
Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.
– Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:
– Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте!
Старий похитав головою:
– Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. – Він поплескав себе по кишені. – Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім – умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.
Мої руки безсило впали з його плечей.
– Але…чому??? Ви – мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?
Старий циган беззубо усміхнувся:
– Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. – Він перейшов на шепіт. – Кохання.
От і все. Я повільно підвелася:
– Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.
Старий махнув рукою:
– Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.
Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.
Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От\ і\ вся\ від\ по\ відь. От\ і\ вся\ від\ по\ відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.
Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.
Ян завжди був там, де Спокуса.
Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.
Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.
Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.
Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.
– Я
Його руки пестять моє волосся. Я цілую його руки.
– Я знаю, що для тебе я – тільки сон.
Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.
– Я знаю, що ти живеш в іншому світі.
Щетина на його щоках дряпає шию. Я цілую його обличчя.
– Я знаю, що в тому світі тебе кохає інший.
Волосся Яна лоскоче мої груди. Я цілую його волосся.
– Я знаю, що в тому світі мене не існує.
Його живіт вдаряється об мій. Я цілую його живіт.
– Я знаю, що я не зможу без тебе жити.
Ноги Яна сплітаються з моїми. Я цілую його ноги.
– Я знаю, що я тебе кохаю.
Його стегна притискаються до моїх. Я цілую його стегна.
– Я знаю, що ти мене кохаєш.
Серце Яна б'ється коло мого. Я цілую його серце.
– Я знаю, що ми завжди будемо разом.
Його крик зливається з моїм. Я цілую його крик.
– Я знаю, що ти до мене повернешся.
Його тіло тане у моїх обіймах. Моє тіло тане у його обіймах.
Я всміхаюся йому. Прозора, мов океанська вода. Легка, мов океанська піна.
– Я знаю, що ми триватимемо вічність, Яне. – Я ступаю в безодню.
Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.
Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.
Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?
Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.
– Я йду від тебе, Костю. – Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.