Зло
Шрифт:
– А Богиня, Яне? Вона теж померла?
– Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!
– Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.
– Слухаю.
– Ти…
Ян голосно розсміявся:
– Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. – Він накрив мене своїм тілом.
Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. – Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:
– Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!
Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:
– Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. – Він простягнув слухавку. – Це тебе.
– Не може бути! – Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. – Здрастуй, Альошо. Щось сталося?
Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.
– Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…
Я перебила його:
– Потім уявлю. В чому проблема?
– Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.
– Коли вони прибувають?
– О дев'ятій. – Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.
– Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.
О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.
– Нічого страшного, Альошо.
– О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?
– Звичайно.
– Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.
– До зустрічі. –
– Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?
– Угу. – Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. – Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.
– Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.
Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.
– Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?
Я подивилася на нього над чашкою з кавою:
– Якщо є для кого.
Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки – небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.
– Ти нічого не їси, крихітко.
– Не хочеться зранку.
Костянтин нахилився і поцілував мене:
– Нічна людина?
Я поцілувала його у відповідь.
– Скоріше, сутінкова. Котра година?
– Пів на дев'яту.
Я підвелася:
– Мені треба йти.
Він здивовано глянув на мене:
– Так рано??
– Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.
– Коли ти повернешся?
– Не знаю.
Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: – З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні – твій водій.
А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.
Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.
Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?
Ну що ж, грати, так грати!
У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:
– Гей! Куди це ти без жетона?
Я закліпала віями, вдаючи здивування:
– Якого жетона?
Міліціонер розвів руками:
– Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?
Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок: