Зло
Шрифт:
– Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?
– Так, зіронько, інакше бути й не могло.
Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.
– Марго, скинь простирадло.
– Навіщо?
– Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.
– Ти знаєш моє тіло, Яне.
– Очима
– Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш – дивишся. Нема відповіді – простирадло повертається на своє місце. Згода?
Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.
– Граємо?
Я трохи підняла простирадло:
– Я чекаю, Яне.
Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.
– На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. – Він наче розмірковував вголос. – А це – непогана форма допиту. Згоден.
Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.
– Що таке «кетара»?
Його очі блукали моїм тілом.
– Чоловік, якого кохає Богиня.
– Венера? Богиня Кохання?
– Так.
– Чому ж це слово так злякало старого цигана?
Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:
– Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.
– Це не та відповідь, яка мені потрібна. – Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.
– Гаразд! «Кетара» – це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» – людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серці стародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.
Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.
– Але ж ти– не
Він усміхнувся.
– Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! – він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. – Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.
– Це погано?
Він знизав плечима:
– Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.
Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?
– Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.
– І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?
– Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.
Я відвернулася від нього:
– Припини, Яне! Я не хочу цього чути.
Він пригорнув мене до себе:
– У нас угода. Ти запитуєш– я відповідаю. І дивлюся.
Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:
– Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.
– Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?
– Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.
– Злий?
– Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.
– Як сутінки?
– Точно. Як сутінки.
– Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.
– Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося – купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.