Зло

Баграт Людмила

– Вибач.

– За що? – Він знизав плечима. – Ти нічого не зробила.

– Інколи людям треба вибачати саме те, що вони нічого не зробили.

– Дивна ти дівчина, Марго. Ти ж знаєш, хто я такий. По очах бачу, що знаєш. Ну, там «перша скрипка» і все таке…

– Тебе це обтяжує?

– Ні. Мене це лякає. Я боюся слави. З нею я самітній. З друзями теж. З батьком так само. З тобою – ні.

– Але ж ти любиш свою професію, так? Чи досягнув би такого, не будучи в неї закоханий?

– Я кохаю не свою професію,

а свою скрипку. Однак крім неї існують інші речі. Прекрасні. Наприклад, ти.

Я зацьковано озирнулася. Ну от! Я ж тебе попереджувала!

– Сергію, вже пізно, відвези мене додому.

– Розумію, Марго. І не хочу на тебе тиснути. На тебе не можна тиснути. Ти… інша. Але, благаю, дай собі час. Не поспішай з рішеннями. Не опирайся течії. Дозволь їй нести тебе, може, місце, куди вона тебе принесе, не таке вже й погане?

Яка виразна метафора! А він казав, що мова – не його стихія. Може, героїня якогось класичного твору і не вагалася б з відповіддю. Вигадала б щось на зразок: «Сергію, пробач, але я вже знайшла свій острів». Проте життя інколи складніше за класичні твори.

– Я подумаю, Сергію.

– Дякую.

– Ні. Це я тобі дякую. День був… – Я завагалася на хвилинку. – «Полотно, зіткане із мрій».

– Шекспір?

Я не змогла не усміхнутися:

– Ні. Я. А ти вмієш говорити компліменти, Сергію, вмієш.

Ми повернулися до міста о восьмій. Сергій запропонував заїхати до нього на чашечку кави. Я знала, що ця банальна фраза не приховувала нічого, окрім звичайної гостинности. Весь день мене атакували безпідставні підозри, може, настав час елементарної довіри. Сергій вже збирався щось сказати, з блиску його очей я зрозуміла, що саме, і випередила його:

– Так, так. ви мали рацію. Важко вірити людям. Дуже важко. А кави я хочу. Мені щось зимно.

Він вийшов з машини і подав мені руку:

– Тоді – ласкаво запрошуємо!

Розкішна квартира і, хоч як дивно, зі смаком. Зазвичай, гроші вбивають в людях добрий смак. Проте це був не той випадок.

Каву пили у вітальні. Сергій розповідав про своє навчання в музичній школі, про свої гастролі і концерти. Я зачаровано слухала і думала, які ми все-таки різні.

Раптом у двері подзвонили. Сергій здивовано звів брови, вибачився і пішов відчиняти. Я почула хрипкий чоловічий баритон:

– Привіт.

– Привіт.

– Чого дзвониш?

– Уяви собі, забув ключі. Добре, що ти повернувся раніше. Як провів день? Сподіваюся, не сам?

– Ш-ш-ш. В мене гості.

Двері відчинилися, і до вітальні зайшов високий чоловік в діловому костюмі, на ходу послабляючи вузол краватки. Він побачив мене, завмер, здивовано присвиснув, і, повернувшись до Сергія, сказав:

– Оце так несподіванка!

Мені перехопило подих. Тільки не червоніти, тільки не червоніти! Так от, кого ти нагадав тоді, коло вогнища, Сергію! На мить, на якийсь

відсоток миті ти був такий схожий на нього.

Сергій зніяковів:

– Ви що, знайомі?

Час втрутитися.

– Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.

Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»

Він поплескав Сергія по плечу:

– Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона – бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!

Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:

– Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. – Він криво всміхнувся і додав:

– Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.

Найвідоміший юрист похитав головою:

– Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її. Старий, як світ, прийом. Це все юнацький нігілізм, криза віку і…

– I проблема батьків і дітей, – підхопила я.

Так, він справді адвокат. Фахівець з промов.

Тим часом Сергій далі механічно говорив, немов гучномовець на вокзалі:

– Тату, це Марго. Перекладач за фахом. Професійно володіє п'ятьма мовами. І взагалі, надзвичайно обдарована людина.

Яновський старший безсоромно зміряв мене поглядом:

– Я помітив.

Він подав мені руку. Я відповіла на привітання з одною лише думкою: «Тільки б не цілував, тільки б не цілував!» Дякувати Богові, він обмежився потиском, але потім не відпустив руку, а тримав у своїй, допитливо зазираючи мені в очі:

– Ви давно знайомі з моїм сином? – Великий палець його руки плавно ковзнув по моєму зап'ястку, зробив м'яке коло, нігтем провів стежинку по долоні… Я висмикнула руку. Вийшло не дуже ввічливо, проте не тільки я тут грала не за правилами.

– Не дуже. – Рішуче підвівшись, я звернулася до Сергія:

– Дякую за каву. Дуже смачно. Вже пізно, ти не проведеш мене додому?

Сергій стурбовано глянув на мене:

– Я скажу Ігорю, щоб вивів машину.

Його батько підняв руку заперечним жестом:

– Не треба, синку. Я сам відвезу Марго.

О, ні, ні, ні! В жодному разі! Не можна! Не припустимо!

Я подивилася на Сергія у пошуках підтримки, але він залишив це питання на мій розсуд. Остання відчайдушна спроба:

– Не треба, Костянтине Володимировичу! Я залюбки пройдуся пішки. Тут не далеко. Я не люблю машин. Мені… мені в них погано. Морська хвороба.

Усмішка в погляді. Старий Лис! Все він розуміє! Читає людей, немов книжки. Раптом він підійшов до мене і обійняв за плечі. Його запах, його тіло. Так близько, так небезпечно близько! Господи, тільки б не знепритомніти!