Зло
Шрифт:
– Дуже приємно. – Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.
– Навзаєм.
– Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти – найкраща.
– Дякую.
На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням. Вони – своєрідна компенсація за те, що більшість часу ти змушена вислуховувати претензії та зауваження.
Далі говорив Андрій. Йому було не більше тридцяти. Зовні – спокійний, повільний, стриманий. Внутрішньо – сама велика несподіванка.
– Я ексклюзивний представник великої німецької компанії «Nodd» в Україні. В Будинку науки і техніки завтра розпочнеться
– Безумовно. Переклад технічний?
– Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.
– Впевнена, їх буде небагато.
Він глянув здивовано:
– А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.
– Я теж.
Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:
– Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?
– А як же без них!
– Моя участь необхідна?
– А як же без вас!
– Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.
Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:
– А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.
Я підвелася:
– Тоді – до зустрічі.
Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.
Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.
Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він – Казанова.
… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.
Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку. Німець теж радів: день удався. А я згадувала очі цього чоловіка, лукаву посмішку, неофіційний за своєю тривалістю поцілунок руки на прощання і раділа, що цей вдалий день уже закінчився.
Наступного ранку Станіслав Олександрович
Останній день завжди найважчий. Ділова активність сягає апогею, почуття зашкалюють, істерика одного перетворюється на загальну, і цим шаленим балом керує прощання. Прощаються всі: учасники виставки з відвідувачами, керівники з підлеглими, колеги з колегами, знайомі зі знайомими. Ярмарок закривається, іграшки зникають у пакунках, можна витерти усмішку з обличчя і знесилено впасти у найближче крісло. В такий день працюєш на аварійному живленні.
Традиційний конверт уже відпочивав у моїй сумочці. Я теж мріяла про відпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, і на мене чекав пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощі, приправлені тостами на брудершафт, міцними потисками рук, п'яними обіймами, поцілунками і промовами на тему, «які ж ми всі хороші».
Того вечора Андрій замовив окремий кабінет у найпрес-тижнішому ресторані міста. Про цей заклад розповідали казки. Сама лише назва «Куточок богів» давала зрозуміти, що він для обраних, про що не менш красномовно свідчили ціни…
Я перекладала на автопілоті, байдужа до розкоші довкола, бо тоді найпрекраснішою річчю в світі було моє ліжко. Таке затишне, таке недосяжне… Тим часом німець з Андрієм так захопилися дегустацією міцних напоїв, що перекладати було майже нічого. Вино досить дивно на них подіяло, бо за півгодини їм раптово і дуже терміново було треба… ну просто було треба. Вони вибачились і зникли.
Я заплющила очі, відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись хвилинною перервою. До дванадцятої залишалося рівно три години, якихось нещасних сто вісімдесят хвилин. Вони швидко пролетять, заспокоювала я себе, а тоді, опівночі, настане мій час, і я вільна, як птах, теж полечу додому, скину Ці незручні черевики на високих підборах, розпущу волосся і знов стану Попелюшкою. А все інше хай котиться під три чорти, хай цей божественний куточок стає гарбузом, відвідувачі – насінням, яке розпирає його боки, мій шеф заразом з клієнтом – двома пацюками. І хай вони далі виконують свої ролі в цій божевільній казочці. Мені байдуже, байдуже, байдуже! Все одно я знаю, що принца тут немає.
До реальности мене повернуло відчуття, що за мною хтось стежить. Я озирнулася. Поруч у кріслі сидів Станіслав Олександрович.
Добрячий переляк потребує багато енергії. В мене її не було.
– Нудьгуєте?
– Я на роботі.
– Вже ні.
– Ще так.
Він хмикнув:
– Ваших колег немає. Яка робота?
Я знизала плечима, вдаючи байдужість:
– Вони скоро повернуться.
– Мені б вашу впевненість…
Усміхаючись, він нахилився і зазирнув мені в очі. Шукав там страх, обурення, протест, насолоджувався ситуацією, грав. Ну, що ж, треба принаймні дізнатися назву гри та правила. Я спробувала: