Я, робот

Азимов Айзек

— Це якщо говорити мовою математики. А спробуйте перекласти це на мову психології. Нормальне життя, Штере, свідомо чи несвідомо не терпить насильства. А коли ще насильство йде від нижчих істот, нетерпимість посилюється. Фізично, а деякою мірою і розумово, робот, будь-який робот, стоїть вище за людину. Що ж його тоді тримає в шорах? Тільки Перший закон! Без нього будь-яка ваша команда може спричинитися до вашої смерті. Нестабільність! Ви так не гадаєте?

— Сьюзен, — майже весело сказав Богерт, — я припускаю, що цей комплекс Франкештейна, про який

ви говорите так захоплено, має під собою ґрунт, тому Перший закон стоїть на першому місці. Але цей закон, повторюю, не зовсім відкинуто, його лише трохи видозмінено,

— А як щодо стабільності мозку? Математик випнув губи.

— Зменшується, звичайно. Але в безпечних межах. Перших Несторів прислали на Гіпербазу дев’ять місяців тому, і досі нічого поганого не сталося. I навіть цей випадок викликає тривогу лише за розголошення таємниці, а не за безпеку людей.

— От і добре. Почекаємо ранкової наради.

Богерт чемно провів її до дверей і за спиною в неї скорчив красномовну міну. Він не збирався змінювати своєї думки про неї, як про нудну й метушливу невдаху.

Думки ж Сьюзен Келвін були далекі від Богерта — вона давно викреслила його із своїх списків, як слизьку й запопадливу істоту.

Джеральд Блек рік тому захистив дипломну роботу з фізики поля і, як і все його покоління фізиків, став працювати над проблемою гіператомного двигуна. Зараз він вносив і свою помітну частку в загальну напружену атмосферу наради. У білому, в плямах халаті, він був упертий і ні в чому не впевнений. Його притлумлена енергія вимагала виходу, а нервово сплетені пальці, здавалося, могли зігнути залізний прут.

Поряд з ним сидів генерал-майор Келлнер, навпроти — двоє представників “Ю. С. Роботс”.

— Мені сказали, — заговорив Блек, — ніби я останнім бачив Нестора-10 перед тим, як він зник. Як я розумію, ви саме про нього питаєте?

Доктор Келвін зацікавлено глянула на нього:

— Ви так говорите, молодий чоловіче, ніби не зовсім упевнені. Це достеменно, що ви останнім бачили Нестора?

— Він працював зі мною, пані, над генераторами поля і справді був зі мною того ранку. Не знаю, чи хто-небудь бачив його з полудня. Принаймні ніхто не говорить про це.

— Гадаєте, хтось приховує щось?

— Я цього не кажу. Але не певен і того, що вся вина має падати на мене.

Його чорні очі палахкотіли.

— Тут не йдеться про звинувачення. Робот діяв так, як він сконструйований. Ми просто хочемо його знайти, містере Блек, тож давайте все інше відкладемо вбік. Так-от, якщо ви працювали з цим роботом, то, очевидно, знаєте його краще, ніж будь-хто. Чи не помітили ви чогось незвичайного в його поведінці? I взагалі, ви раніше працювали з роботами?

— Я працював з іншими роботами, які були тут, простими. Особливої різниці я не помітив, хіба що Нестори куди розумніші і вкрай набридливі.

— Набридливі? А як саме?

— Можливо, це не їхня вина. Робота тут важка, і часом, буває, нервуєш. Кругом гіперпростір, а це не жарти. — Блек ледь усміхнувся, йому було приємно визнати це. — Ми

постійно ризикуємо продірявити звичну просторо-часову матерію і вилетіти з Всесвіту разом з астероїдом. Дивно, правда? Так іноді й зриваєшся. У Несторів такого не буває. Вони допитливі, спокійні, не хвилюються. А це інколи дратує. Коли щось хочеш зробити швидше, вони нібито зволікають. Іноді здається, що краще було б працювати без них.

— Кажете, що зволікають? А чи відмовлялися коли-небудь виконати команду?

— Ні, ні! — квапливо відповів він. — Вони все роблять як слід. Лише роблять зауваження, коли їм здається, що ви дієте неправильно. Вони знають тільки те, чого ми їх навчили. Але це не спиняє їх. Може, мені воно так здається, але й інші хлопці мають із своїми Несторами ту саму мороку.

Генерал Келлнер нетерпляче кашлянув.

— Чому ж тоді ви не поскаржилися мені, Блек?

Молодий фізик зашарівся:

— Якщо щиро, то ми не хотіли працювати без роботів. Та й ми не знали, як… гм… будуть сприйняті такі дріб’язкові скарги.

Богерт м’яко перебив його:

— А нічого особливого не сталося того ранку, коли ви востаннє бачили його?

Запала тиша. Генерал хотів щось сказати, але Келвін рухом зупинила його і терпляче чекала.

Блек сердито випалив:

— У мене з ним вийшла невелика сутичка. Я розбив трубку Кімболла, і п’ять днів роботи пішло нанівець. А я й так відстав від програми. До того ж протягом двох тижнів не одержував з дому листів. I ось приходить він і хоче, щоб я повторив експеримент, який я облишив ще місяць тому. Він уже давно приставав до мене з цим, і мені набридло. Я звелів йому забиратися геть — і більше не бачив.

— Звеліли забиратися геть? — запитала Келвін з якоюсь особливою зацікавленістю. — I що ви сказали? Просто: “Забирайся геть”? Пригадайте точні слова.

Очевидно, в душі Блека точилася боротьба. Він потер широкою долонею чоло, потім прийняв руку і задирливо випалив:

— Я сказав: “Щезни з моїх очей”.

Богерт посміхнувся:

— I він щез, так?

Але Келвін ще не закінчила розпитувати. Вона вкрадливо вела далі:

— Ну, вже щось трохи прояснюється. Але для нас важливі точні деталі. На поведінку робота може впливати і слово, мовлене до нього, і порух, і інтонація. Ви ж не могли, наприклад, сказати лише цих чотири слова, правда? Судячи з усього, ви були у кепському настрої. Можливо, ви присмачили свою мову і крутішими слівцями?

Молодий чоловік почервонів:

— Ну… може, й сказав кілька теплих слів.

— Яких саме?

— Точно не пригадую. Та й не можу я їх повторити. Знаєте, коли людина роздратована… — Він нервово захихотів: — Я з тих, що не цураються крутих висловів.

— Воно-то так, — суворо сказала вона. — Але зараз я тільки психолог. Тож бажано, щоб ви точно повторили сказане, наскільки це можливо. I що важливо, — тим самим голосом і з тією самою інтонацією.

Блек розгублено глянув на свого начальника, сподіваючись на підтримку, але не знайшов її. Його очі злякано округлилися.