Я, робот
Шрифт:
— Певною мірою. — Богерт кашлянув і почервонів. — Він сказав, що не дуже тямить у математиці.
Ланнінг зайшовся смішком, Келвін уїдливо посміхнулася.
— Я запитаю його. Його відповідь не зачепить моє самолюбство.
Вона владно гукнула:
— Іди сюди!
Ербі встав і невпевнено наблизився.
— Гадаю, ти знаєш, — промовила вона, — коли саме під час монтажу з’явився сторонній фактор або був упущений основний?
— Так, — ледь чутно вимовив Ербі.
— Зачекайте, — сердито втрутився Богерт. — Це не обов’язково може бути правда. Просто ви
— Не будьте дурнем, — відповіла Келвін. — В усякому разі, якщо він уміє читати думки, то він знає математику незгірш, ніж ви з Ланнінгом, узяті разом. Дайте йому можливість.
Математик замовк, а Келвін вела далі:
— Тоді все гаразд, — Ербі, починай! Ми чекаємо. — I звернулася до своїх колег: — Візьміть папір та олівці, джентльмени.
Але Ербі мовчав. Голос Келвін прозвучав переможно:
— Чому ти не відповідаєш, Ербі?
— Не можу, — несподівано випалив робот. — Я не можу, і ви це знаєте! Доктор Богерт і доктор Ланнінг не хочуть цього.
— Вони хочуть знати рішення.
— Але не від мене.
Втрутився Ланнінг, повільно й виразно мовивши:
— Не корч дурня, Ербі. Ми хочемо, щоб ти сказав.
Богерт коротко кивнув.
Голос Ербі зірвався на високі ноти.
— Навіщо таке казати? Думаєте, я не бачу далі поверхні вашого мозку? Там, у глибині, ви не хочете. Я — машина, що може імітувати життя з допомогою позитронних взаємодій у мозку, який є витвором людини. I через те ви не можете, виявившись слабшими за мене, не відчути приниження. Це глибоко засіло у вашій свідомості, і стерти це неможливо. Я не можу дати вам рішення.
— Ми залишимо тебе. Скажи Келвін.
— Тут немає ніякої різниці! — крикнув Ербі. — Все одно ви будете знати, що відповідь надійшла від мене.
— Але ти розумієш, Ербі, — озвалася Келвін, — що доктор Ланнінг і доктор Богерт хочуть розв’язати цю проблему?
— Тільки власними зусиллями, — стояв на своєму Ербі.
— I все-таки вони хочуть цього. А те, що ти знаєш, як її розв’язати, але не хочеш поділитися з ними, завдає їм болю також. Ти розумієш це, правда?
— Так! Так!
— I коли скажеш, їм також буде неприємно?
— Так! Так!
Ербі повільно задкував, а Сьюзен Келвін крок за кроком наступала. Чоловіки вражено спостерігали за ними.
— Ти не можеш сказати, — монотонно вела Келвін, — бо це завдасть їм прикрості, а ти не повинен завдавати шкоди людині. Але, коли не скажеш, їм також буде прикро, отже, ти повинен сказати. А якщо скажеш, ти завдаси їм шкоди, а ти не повинен, отже, ти не можеш їм сказати; але коли не скажеш, ти завдаси їм шкоди, отже, ти мусиш сказати; а коли скажеш — завдаси шкоди, отже, ти не повинен; але якщо — ні, завдаси шкоди, отже, ти повинен, але коли скажеш…
Ербі наштовхнувся спиною на стіну і впав на коліна.
— Припиніть! — вигукнув він. — Сховайте свої думки! Вони переповнені болем, розчаруванням і зненавистю! Я не хотів цього! Я намагався допомогти! Я говорив те, що вам хотілось чути! Я мусив!
Але Келвін була невблаганна:
— Ти повинен сказати їм, але коли скажеш, то завдаси їм шкоди,
I Ербі страшно закричав!
Крик той був схожий на посилений в багато разів звук флейти-пікколо. Він дедалі різкішав, поки не переріс у крик відчаю загубленої душі. Нестерпний крик заповнив усю кімнату.
І Ербі впав, перетворившись на купу нерухомого металу.
Богерт зблід.
— Йому кінець!
— Ні! — Сьюзен Келвін вибухнула істеричним сміхом. — Він лише збожеволів. Я поставила його перед нерозв’язною дилемою, і він зламався. Можете здати його на металобрухт, бо він уже ніколи не заговорить.
Ланнінг став на коліна перед тим, що колись називалось Ербі. Він доторкнувся пальцями до холодного, безмовного металевого обличчя і здригнувся.
— Ви зробили це зумисне.
Він встав і повернув до неї перекошене обличчя.
— А коли й так? — сказала Келвін. — Тепер уже нічим не зарадиш.
I раптом гірко додала:
— Він цього заслужив.
Директор схопив за руку Богерта, що наче закам’янів.
— Яка різниця! Ходімо, Пітере. — Він зітхнув. — Такий мислячий робот нічого не вартий.
Його старечі очі мали втомлений вигляд.
— Ходімо, Пітере, — повторив він.
Двоє вчених вийшли з кімнати, а до Сьюзен Келвін невдовзі знову повернулася душевна рівновага. Вона перевела погляд на непорушного Ербі, і її обличчя знову напружилось. Вона довго дивилася на нього, її тріумф відступав, поступаючись безпорадності й розчаруванню. I тоді весь рій її думок вилився в одне, безмежно гірке слово, що злетіло з її уст:
— Брехун!
На цьому, звичайно, все скінчилось. Я знав, що після цього я від неї нічого не доб’юся. Вона мовчки сиділа за столом з холодним і задумливим обличчям.
Я сказав: “Дякую, докторе Келвін”, але вона не відповіла. То було за два дні до того, як я зміг зустрітися з нею знову.
ЗАГУБИВСЯ РОБОТ
Знову я зустрівся з Сьюзен Келвін біля її кабінету. Звідти саме виносили теки з паперами.
— Ну, як справи з вашими статтями, юначе? — поцікавилась вона.
— Чудово, — відповів я. — Я вибрав для них доцільну форму, як це мені уявлялось, трохи драматизував кістяк розповідей, додав діалогів та окремих деталей. — Може б, ви глянули, щоб я ненароком не звів наклепу на когось або не припустився грубих неточностей?
— Гаразд. Зайдімо в кімнату відпочинку? Там можна випити кави.
Вона була ніби в доброму настрої, і поки ми йшли коридором, я ризикнув:
— Мені ось що хотілося б, докторе Келвін…