Волоцюги
Шрифт:
Що характерно: саме в ті часи одним із ключових міністрів при Катерині ІІ служив колишній син запорізького козака, його світлість князь Олександр Безбородько…
А світ усе дивується, як це батькові Махнові, сільському отаману-анархістові з чотирма класами освіти, вдалося у громадянську війну зібрати на цих степах з місцевих селян 100-тисячну армію! “Бий червоних - поки не побіліють! Бий білих - поки не почервоніють!”. І на сто днів установити першу в новітній історії самоврядну республіку - без влади комісарів, бюрократії, партій, центру, формальних неекономічних законів. Абсолютна “усвідомлена необхідність”, сила свободи, яка змогла вистояти перед дивізіями і більшовиків, денікінців,
Останній на цих землях енергетичний вибух волі зґвалтованих поколінь. Який вдалося загасити лише через десяток років потому - Голодомором…
Що характерно: саме в ті часи найзапеклішим ворогом Нестора Івановича, його степової республіки й України загалом був головком Червоної армії, земляк Махна, уродженець степового села Ясновка, що поблизу Бобринця нинішньої Кіровоградської області, - Лев Бронштейн. Більше відомий за прізвиськами “Троцький”, “соратник Леніна” і “троцькіст”…
Дорога посвіжіла, і попереду вишкірилася Пляшка: пишнобарвний білборд з рекламою місцевої горілчаної торгової марки. Далі - вказівник англійською мовою: “Marjanovka”. Наближаємося до Європи? Метрів п’ятдесят - і “Ленд Краузер” справді опинився в більш звичній для нього стихії. Сучасний дворядний мостовий переїзд через залізничну колію, усі європейські дорожні прибамбаси. У степу, далеко від магістральних автотрас!?
Не збрехав, значить, 80-літній дід Сопливий, відомий у радгоспі блядун, який з півгодини тому охоче напучував Антона при виїзді:
– Будеш їхати до города, синку, - не роби крюк. Там ваш покійний Карпо такий міст поставив!
Антон знав колишнього міністра транспорту ще по роботі у відділенні залізниці, потім зустрічалися на тусовках “політеліти” столиці.
Якось перед “драматичним” третім туром президентських виборів міністр запросив до свого розкішного кабінету на Тверській. Набирала сили політична “партія залізничників”, і треба було запустити супровід - потужний медіа-холдинг.
Карпо знав, з ким можна мати справу й особисто (це було його правило) вирішив остаточно залагодити проект.
О пів на восьму ранку вони сиділи за багатим столом, інкрустованим цінними породами дерева, уточнювали деталі “інформаційного прориву”. Усе чітко, ясно, зі знанням реалій політичного ринку і його проститутської служби сервісу - українських мас-медіа. Ще заходячи до кабінету, Антон запримітив у приймальній знайомі обличчя ходоків - трійцю народних депутатів.
Відчиняються масивні двері, помічник запопадливо передає Карпові “нагадування звідти” - розкішні візитівки.
– Я ж говорив тим мудакам - ні!
– стримуючи раптовий внутрішній вибух, якось втомлено промовив міністр помічникові.
– Передай: я зайнятий протягом усього дня - пішли вони н…уй!
А за два тижні, після виборів, трагічна новина: міністр “покінчив життя самогубством на власній дачі”. Хронічна психічна хвороба, “пороблено” чи великі гроші? Нічого ж такого переможці помаранчевої революції ні одному з колишніх можновладців так і не “зробили”! Соромно, прикро…
А міст стоїть. Обабіч в’їзду Антон зафіксував боковим зором явно недоречний для такого “марнотного” місця свіжий надмогильник з місцевого червоного граніту. Невже на новому мосту вже встигли загинути в аварії? Натиснув гальма, дав задній хід і за мить через привідчинене вікно зчитував дещо задрібний для такої відстані текст “епітафії”. Виявляється, урочисту каменюку вста новили не за упокій, а за здравіє. Напис золотими буквами так і повідомляв подорожникам: ця “прекрасна споруда” носить ім’я місцевого народного депутата такого-то і такого-то, “за сприяння якого вона й побудована”.
По ту сторону переїзду якось несміливо голосувала попутку скромно вбрана жіночка непевного віку. Попадаються такі: ззаду - піонер, анфас - пенсіонер. Зоране зморшками обличчя, що ніколи не знало зволожуючих кремів і вибухів прогестерону, сиві пасма з-під “платка”, вицвілі, без єдиного живого вогника, очі. Антон зупинився, відчинив дверцята, а вона - тупцює на місці. “Ой, спасибі! Ой, дай вам, Боже…”. Не хоче повірити, що таке авто може зупинитися перед нею, сільською жінкою?
– Та сідайте вже - у ногах правди немає…
Діватися було нікуди, жіночка акуратно витерла об придорожну траву, - ніби перед входом до церкви, зашкарублі брежнєвські “руминки”, і з острахом вмостилася на краєчок розкішної “свині”.
– А в мене сина вбило, - промовила вона, щойно авто рушило, ніби вибачаючись, як герой оповіді Чехова, за свою невідповідність.
Господи, що за дорога: то сам ледь розминувся з “камазом”, то покійник Карпо привидівся (свят-свят!)…
– Поліз на опору - за другою лісопосадкою - електричні дроти знімати, у нас усі хлопчаки на селі цим промишляють, - жіночка не могла стримати своє.
– А тут РЕС ток включив! Так моєму Микольці… обидві руки… спалило! Слава тобі, Господи, не мучився довго - вчора поховали…
– От горе, - співчутливо глянув на бідну матір Антон.
– А чого ж його понесло на того стовпа?
– Так потім на металолом здають!
– Стовпа?
– не второпав Антон.
– Та ні - дроти, люміній, щоб він згорів, за нього прийомщик у районі такі гроші дає!
– А навіщо ж синові гроші?
– Я й сама не знаю, - жіночка змахнула рукавом сльозу.
– Казав, що хоче назбирати на той, як його, по телевізору показують - переносний телехвон! Усе відмовляла - навіщо він тобі, сину! А він своє - з Богом, каже, буду балакати. Ой лишенько… “Плюнути б на все й вернутися сюди, на рідну землю”, - подумав Антон. Продати дім під Києвом, усе - в “Ленд Краузер” з “Тойотою Камрі”.
Хати й земля тут - дармові. За материну, - під шифером, із сараєм, літньою кухнею, курятником, тридцятьма сотками городу й великим, ще не зовсім старим садом нещодавно давали 500 гривень!
Німці у війну лягали трупом, вивозили цей безцінний чорнозем ешелонами аж у Європу, а тут - менше якихось 100 доларів, один волохатий папірець!
Нічого! Першим ділом побудую дорогу, церкву, приведу в порядок кладовище…
Благими намірами дорога до пекла вимощена.
Хвалений японський позашляховик на повному ходу впіймав якусь гостру костиляку, схожу на протитанкового міні-їжака, і переднє колесо аж задиміло.
Щось подібне також було (deja vu!) далекої помаранчевої зими під Донецьком. Лихий поплутав: керівник провладного медіа-холдингу написав раптову заяву про звільнення (“не-на-вид-жу!”), сів у власне авто й за свої поїхав на війну! Прямо якийсь козак Гонта: 14-м номером, у складі агітаційного “Автопоїзда дружби”, розколотим Півднем і Сходом країни, з температурою під 39. В Одесі їх перепинив натовп екзальтованих віруючих бабусь московського патріархату. Матюки, прокльони (анафема!), пляшки з-під “Кока-коли”, яйця, страшні “поминальні” записки, що летіли у відчинені вікна і привітні “морди” зморених дорогою щойноявлених автопроповідників. Масовка з фільму Мела Гібсона “Страсті Христові”: храм, юрба, батюшка-первосвященик зі знаменням у лівій і піднятим угору середнім перстом правої: “Fuck you!”. Господи, прости, бо не відають…