Виклик

Паттерсон Джеймс

Чи хоча б просто про нього. Дивно, але Пітер відчув нагальну потребу самоствердитися.

Він ухопив кілька місцевих газет, а потім тицьнув пальцем на маленький холодильник із прозорими ковзними дверима, що виднівся за типом з тюрбаном на голові, який сидів у кіоску.

— І «Ред Бул», будь ласка.

Те, що сталося потім, здавалося неймовірним, але було цілковито у стилі Пітера Карлайла. Тільки-но чолов'яга в тюрбані відвернувся, щоб відкрити холодильник, Пітер простяг руку до бляшанки з

дрібними грошима, що стояла на прилавку, зачерпнув жменю монет і запхав їх у кишеню. І це при тому, що в тій самій кишені лежав гаманець із шістьмастами доларами.

Продавець обернувся, простяг руку з банкою холодного напою і швидко порахував загальну суму, включно з газетами.

— П'ять двадцять п'ять, — пробурмотів він зі слабким пакистанським акцентом.

Пітер засунув руку в кишеню і відрахував шість украдених доларів.

— Ось, — сказав він. — Здачі не треба.

Розділ 41

Так, я негідник, подумав Пітер.І навіть більший, аніж дехто вважає. Помітивши незайняту лавку на дитячому майданчику неподалік, він умостився на неї і почав переглядати газети, поцмулюючи «Ред Бул». А ще його гріла думка про так управно поцуплені грошенята.

Газети повнилися його дорогоцінною персоною. Бо вибір кандидатів у присяжні просто не міг не привернути пильної уваги преси. І левова частка цієї уваги перепала йому, Пітерові Карлайлу.

Акула. Пітбуль. Кінг-Конг. Так величали його газетярі.

Лише «Нью-Йорк тайме» удалося відійти від зоологічних метафор і досить упереджених коментарів стосовно його, м'яко кажучи, неоднозначної професійної репута-

ції. Свою коротку нотатку вони зволіли назвати таким чином: «Пітер Карлайл, кошмар серед кошмарів для обвинувача».

Це вони добре придумали, еге ж? Дай боже гараздів газеті «Таймс» та здоров'я панові Шульцбергеру, її видавцеві.

Пітер ще і ще перечитав заголовок, і його букви весело затанцювали у його голові. Румба! Танго! Ча-ча-ча!

І тут веселий танок перервав тихий та чемний чоловічий голос:

— Не думав вас зустріти у цьому місці, адвокате.

Пітер опустив газету і здивовано поглянув на непроханого супутника, що всівся на лавку поруч із ним. Здавалося, він щойно матеріалізувався з повітря.

Звідки він узявся?

— А чому ви не в суді? — спитав Деву.

— А чому ви тут, а не в якомусь іншому місці? — сердито відказав Пітер.

В їхніх стосунках існувала вузенька межа, що розділяла взаємну неприязнь та взаємну повагу, і наразі вони перебували саме на цій межі. І Пітер розумів, що те, що трапиться далі, матиме дуже важливе значення.

— А що з того, що нас можуть побачити разом? — спитав Деву. — Ми ж нічого лихого не вчинили.

— І то правда, — погодився

Пітер. — Ми ж нічого не вчинили взагалі, еге ж?

Деву посміхнувся за своїми чорними окулярами «Арма-ні», що пасували його чорному костюму від Армані з трьома ґудзиками на піджаку.

— Чую слова справжнього адвоката.

— Який колись урятував вашу сраку, якщо я не помиляюся. Чи помиляюся?

— А хіба ж я не віддячив за цю послугу?

— Ага, тільки ця вдячність обійшлася мені у величезну купу грошей.

— Я і так зробив вам величезну знижку з моєї звичайної ціни. Ви такі забудькуваті!

— Я розчулений та зворушений.

— Еге ж. А то ви не знаєте, що безкоштовно виконує роботу лише матінка-природа.

— Так ви вже чули…

— Так, — відповів Деву. — Смію припустити, ви теж уже дізналися відомості від Берегової охорони.

— Фактично дві хвилини тому. Капітан, з яким я розмовляв, сказав мені, що вони втратили радіозв'язок із яхтою. Але додав, що потім вони отримали якийсь сигнал.

— Сигнал аварійного радіомаяка.

— Ага, точно, — підтвердив Пітер. — Капітан пояснив мені також, що цей маяк умикається вручну.

— Справді так.

— І це означає, що Кетрін та її виблядки й досі живі!

— Необов'язково. А я думав, що ви здогадливіші.

— Але ж Берегова охорона знає, принаймні, де їх шукати!

Деву знову посміхнувся, і цього разу його посмішка була широкою, як Атлантичний океан.

— Це їм так хочеться думати.

— Що ви маєте на увазі — «хочеться думати»?

— А те, що вони дістали хибні координати. І також те, що я дуже добре роблю свою справу.

— Як так?

— А отак — як фокусник у цирку. Раз — і готово!

Зрозуміло. Та Пітера не цікавили зловісні секрети професії Деву. Краще йому про них і не знати. Тому його мало хвилює, як саме колишній агент ЦРУ переналагодив аварійний маяк таким чином, що той видав хибні дані. Найголовніше, що він це зробив.

— Добре, — сказав Пітер. — Отже, Берегова охорона не зможе їх знайти. Ви це хочете мені сказати?

— Ні, я такого не казав. Вони б знайшли їх урешті-решт — якби не одна обставина.

Пітер прекрасно знав, що то була за обставина. Це розумілося само собою, але Деву все одно нагадав. Просто так, щоб зайвий раз повтішатися власною кмітливістю та вправністю.

— Можете не сумніватися. Якщо ваших близьких не вбив шторм, то їх прикінчить моя бомбочка — однозначно. Трах-бах — і готово. Родина Данів відійде в історію.

«Деву явно схиблений придурок», — подумав Пітер. Саме тому він і найняв його, щоб убити свою сім'ю.

Частина ІІІ

Трах-бах!