Вершини
Шрифт:
– Все: зупиняємось!
Володя вже не йшов – висів на плечах.
Висота чотири шістсот. Мороз ще лютіший, аніж вчора увечері. І вітер, що не знає пощади.
І довга ніч, яка хижо скрадалась до них, стежачи за кожним їхнім рухом.
Посадили Володю на рюкзак, рюкзаками й підперли, щоб не впав, не покотився донизу, метнулись шукати надуви, де можна було б вирубати хоч невеликі печери. Надувів не було, сніг тут просто не міг утриматись, врешті Пашка натрапив на улоговину й закричав, щоб ішли до нього, і вони ще ніколи з таким шалом не заривалися в твердющий, мов на
відіслав зайвих хлопців шукати місце для себе, тож копали втрьох: він, Якубенко і Пашка. Запалене хекання, глухі, в сніг, удари чи голосний скрегіт сталі, коли льодоруб поціляв по камінню. Найбільше старається Пашка, він готовий зубами вгризатися в гору, щоб добратись до тепла.
Все... Давайте Володю...
Нолодя вже не сидів – лежав, завалившись на спину. В болісно розтуленому роті, з-під почорнілих губів синіли намертво спаяні зуби.
Володя не дихав.
Анатолій ухопив його руку, шукаючи пульс. Рука була важка й холодна, мов висічена з каменю, пульс не промацувався.
– В печеру!
Затягнули в печеру, заштовхали глибше, забились самі: нагріти, зігріти, не випустити й краплі тіла, бо на тепло остання надія: ось Володя зігріється, прийде до тями, прийде й спитає здивовано: «Хлопці, ви що?» Бо ще ні в кого ніколи не просив порятунку. Не мав у тім потреби.
Кидався перший на поміч, і нікому не спадало на думку йому помагати.
А зараз він лежав непорушний. Зараз його врятувати могло тільки чудо. І вони вірили в чудо, так вірили, що коли у Володі лишився хоч один шанс на тисячу вижити, він не помре.
Що станеться з ним протягом цієї жахливої ночі, про це ніхто з них не думав. Як вони витримають космічний цей холод і чи витримають взагалі – це їм не боліло. Думали тільки про Володю, про те, щоб не дати згаснути слабенькій іскрині життя, якщо вона в ньому ще є.
Якубенко і Пашка весь час робили йому штучне дихання. Притулившись, притиснувшись до непорушного тіла, віддаючи йому тепло своїх тіл.
Їхні згорблені, скоцюрблені постаті, що ледь вміщалися в тісній печері, ритмічно хиталися то в один бік, то в другий: вдих – видих... вдих – видих... тисячі вдихів і видихів – до знемоги, до отупіння, до автоматизму, за яким можна не помітити й власну смерть. І разом з ними хитався безтямний (а може, вже й мертвий) Володя. То в один бік, то в другий. То в один бік, то в другий. Моторошний танець на грані смерті й життя.
Анатолій же, затуливши власним тілом печеру, щоб було хоч трохи тепліше, розтирав його тіло. Руки, ноги, груди, живіт. Тер щосили, не зупиняючись, забороняючи собі думати й справді не думаючи про власні ноги, які, не вмістившись у печері, стирчали надворі. І в які уже вчепився люто мороз.
Та й чого варті були його ноги поряд з Володи-ним життям або смертю!
Розтирати, розтирати, щосили, щодуху, хоч руки вже давно оніміли, а з долонь наче здерли всю шкіру.
Зціпити зуби й розтирати.
І годину... і другу... і третю...
Якщо треба, то й усю ніч.
Аби він тільки жив. Аби він ожив...
Збігла четверта година. І вони зрозуміли нарешті, що все безнадійно.
Володя лежав холодний,
Отупілі, спустошені, вичерпані до останньої краплі, вони притулились один до одного спинами й застигли, ввіткнувшись в коліна обличчями. Приголомшені тим, що на них навалилось.
А десь же буяло життя. Десь сходило-заходило сонце, десь люди мліли біля теплих печей, ніжи-лись в теплих постелях, раювали теплом, не знаючи йому ціни, пили гарячий чай, їли страви гарячі й сприймали це як явище абсолютно буденне, наче й не могло бути порожніх, до дна промерзлих термосів, остудженої дощенту печери, де вони зараз сидять, застиглі, серед вічного холоду, чорного холоду, нещадного холоду.
Що тепер буде?
Як тепер бути?
Що сказати Володиним батькам? Як їм оце все пояснити?
Мати Володина в той вечір, в той вечір останній, коли Володя запросив Анатолія на вечерю прощальну, все допитувалась... Не сина питала – його...
– Ну чого вас туди несе?
Слухала Анатолія, навіть покивувала, немов з ним погоджувалась, а за хвилину знов запитання, повне тривоги й болю:
– Ну що ви там загубили?
«Матері ж бо завжди лишаються таки матерями,– думав тоді Анатолій,– і цього їм не збагнути...»
А зараз він думав по-іншому. Зараз він себе ненавидів за оту свою зверхність. До болю, до стогону.
Ну що він їй скаже?!
Не міг більше сидіти на місці. Вибрався з печери, став збирати рюкзаки, складати біля входу: все ж такий-сякий затишок. Мороз склеював губи, навіть крізь рукавиці добирався до пальців, а ніг він уже зовсім не чув. Наче там, нижче колін, були дерев’яні підставки: бий молотком – не заболять. Подумав що так недовго й замерзнути, глянув угору, на кратер, що темним силуетом вимальовувався на всіяному зорями небі. Там, біля кратера,
тепла земля, туди метрів двісті, ну, триста од сили: піднятися всім, поки не пізно, зігрітись, перебути цілу ніч. Уявив оту землю, вулканічний той попіл, те неохололе каміння, як заривається в нього руками, ногами, весь з головою, від насолоди стогнучи, і відігнав спокусливе марення.
Кому тоді доведеш, що не покинули Володю тут напівживого? Його батькові? Матері? Друзям? Ні, вони повинні лишатися з ним. Що б не сталось!
Дерев’яно зігнувшись, заліз знову в печеру. До Якубенка і Пашки. Не спитали навіть, що робив. Сиділи й мовчали.
І просиділи отак, мертвого щохвилини торкаючись, ще шість годин. Довгих, як вічність, годин.
Знову був ранок, байдужий до того, що в них скоїлось і що з ними ще може скоїтись. Підмітаючи темряву, зло висвистував вітер, одна по одній випливали з пітьми дальні й ближні вершини вулканів, небо швидко світлішало, яскраві ще недавно зірки блідли й гасли, схід хлюпотів криваво-червоним, в муках народжуючи ще один день. Володя лежав, непорушний і видовжений, обличчя його було біліше од снігу, а в склеплених навіки повіках, в зімкнутих строго вустах було стільки застиглої мудрості, наче він пізнав у останню цю ніч всі істини світу. І, розплачуючись за це пізнання власним життям, не пошкодував і на хвилину за ціну.