Вершини
Шрифт:
– Підйом, курортники!
Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:
– Ти що, здурів?!
– По чому дістав? – цікавиться Якубенко.
– По спині!
– Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!
Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.
Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця.
Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок – через не можу, кожен рух – через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.
Що, мужики?..
Крок... Іще крок... Іще... Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів
попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!
Все вгору і вгору. Вперед і вперед.
Опівдні став відставати Серьожа-рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись... Ступить крок – і навалиться на льодоруб... Ступить і навалиться... Дихає судомно, в очах стигне мука...
Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім – Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах-крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала – тягнув.
Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.
Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку– візьмемо й ми!
Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.
Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.
Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.
Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.
Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне «не можу»...
– Все, мужики!
Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.
Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз – аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.
Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної
– Хлопці, а вітер наче стихає!
– Погодка завтра буде – на замовлення!
– Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?
Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не
застигла ніч.
Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі,– майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.
В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по-людському переночують. А решта – знову в намет.
– Ух, жарко! Фінської бані не треба!
Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій– ніколи не поскаржиться!
– Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.
Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями – паняй на кра'й, грій тепер іншого!
– Добре, Вітю, розбуджу – не просплю,– відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину.– Давайте вже спати.
Та Володі не спиться:
– Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.
– А на Джомолунгму не хочеш?
– На Джомолунгму? – перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу.– На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.
– Ти спершу зроби Ключевську.
– А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..
– Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..
:– Груди колесом, гузиця – ящиком!–додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.
Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.
І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.
Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром,– в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.
– А вітер знов розгулявся.
– Даремно раділи.
– Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.
Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:
– Ех, красота! – Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко-далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.
Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою: