Варан

Дяченко Марина и Сергей

– Чого не озираєшся, коли гукають? – почав молодий.

– А звідки мені знати, що то мене? – огризнувся Варан.

– Ходімо. Маємо діло.

– Я спішу.

– На дно встигнеш, – краєчком рота завважив дорослий. – Ходімо… поспішайло.

У нього були вигорілі світлі брови – і байдужий, мов зашморг, погляд убивці.

Батькова харчівня лишилася далеко позаду. Примітне місце… І хлопець показний… На вулиці повно народу, але ж не втечеш. Патруля поблизу нема, а коли й був би – нічого не встигнеш пояснити.

Не такий уже й скарб парубок-піддонець, щоб через нього гостей тривожити…

– Що вам треба?

– Там розповімо, – сказав світлобровий уже з роздратуванням. – Ну що, підеш доброхіть – чи зразу мішок на тебе?

Далеко, на материку, про який розповідали Варану плотогони, людина може втекти й загубитися. А з Круглого Ікла тікати нема куди.

Варана привели в бухту, запруджену купальнями, як святковий стіл – склянками. У купальнях – простих і обертових, і з фонтанами – бавилися, не зважаючи ні на що, пещені заморські гості. Плавали майже голяка, без страху підставляли шкіру сонцю, пірнали з вишок і котилися по дерев'яних жолобах на ковзких килимках. їли й пили тут-таки, у плавучих харчівнях; Варанові стало страх як жаль себе. Люди живуть і люблять життя, а він, Варан, можливо, бачить небо востаннє. За що?!

– Сідай у човен, – сказав розбійник, як і до того, кутиком рота. У тому, що це саме розбійник, годі було сумніватися.

У човні вже сидів іще один, плечистий, зовсім лисий. І поряд з ним, скулившись і обхопивши живіт, – Варанів знайомець, молодий рибалка Гелько, що в сезон носив по купальнях равликів.

Смаглявий підліток відштовхнув човен від причалу. Лишився на березі. Швидко попростував геть.

– Ви, обидва, – лисий розбійник кивнув Варанові й Гелькові. – Беріться веслувати, і щоб не ухилятись!

Веслували мовчки. Лисий кермував, світлобровий сидів на носі. Варан, повернутий лицем до керма, дивився, як віддаляється берег, як лисий скручує собі трубочку дорогущого заморського тютюну, як із задоволенням затягується… Поминули чийсь ковчег, потворний і кособокий проти справжніх морських кораблів. Поминули команду риболовів, що тягнули одну сіть трьома великими педальними човнами. Ніхто не дивився на спрямований в море човен – двоє чоловіків і двоє парубків, ідуть, очевидно, на вечірні лови…

Той, що сидів на носі, узявся насвистувати.

– Заткни пельку, – сказав лисий. – Прикмета погана.

– Іди до ІПуу зі своїми прикметами.

– Сам іди. Я попереджав…

І знову мовчання.

Коли берег, кораблі й ковчеги, рибалки й купальні лишилися далеко позаду, лисий звелів сушити весла. Варан і Гелько – у того від страху нестерпно болів живіт – сиділи поруч, лицем до лисого, з білобровим за спиною. Варан усе поривався обернутися.

– Не крути головою… – кинув лисий. – Хто з вас, поганців, ночами купатися любить?

Варан і Гелько мовчали.

– У мене ночами робота, – тихо

сказав нарешті Варан. – Змійсів охороняю.

– А ти?

Гелько стукав зубами.

– Нехай, – сказав лисий. – Ти, – він тицьнув пальцем у Гельку. – Давай волай щосили: «Варта! Ґвалт! Грабують! Убивають! Сюди!»

Варан озирнувся. Докричатися хоч до кого-небудь, а тим більше до варти, тут не було жодного шансу.

– Не крути головою! – знову наказав лисий. – Повернешся ще раз – вухо відітну!

– H-нащо волати? – сіпнувшись, спитав Гелько.

Лисий витягнув із-за халяви довгого ножа:

– Кричи, інакше рибам скормлю по шматочку.

– А-а! – загорлав Гелько дуже натурально. – У… убивають! Варта! Грабують! Сюди! Ґвалтують!

Білобровий на носі уривчасто розсміявся:

– Ґвалтують, кажеш? Мрійник…

– Він? – із сумнівом спитав лисий.

– Не я! – узявся впрохувати Гелько.

– Тепер ти волай, – лисий указав ножем Варану в груди. – Тільки гучно. Як можеш.

– Ва-арта! – протяжним басом ревнув Варан. – Убивають! Грабу-ують!

Погляд світлобрового неприємно торкався спини.

– Не він, – промурмотів лисий радше собі, ніж спільнику. – Дурня це все.

– А по-моєму, він придурюється.

– Котрий?

– Оцей гарненький. По-моєму, він чужим голосом кричить. Підріж його, тоді своїм зацвірінькає.

– Хлопче, – лагідно сказав лисий. – Свій голос покажеш, а чи тобі дещо висмикнути доведеться?

– Ва-арта! – закричав Варан щосили. – Ґва-алт!

І враз охрип.

– Не він, – із жалем сказав лисий. – Спаскудив ти діло.

– Ти спаскудив, а не я.

– Замовкни… У мене передчуття кепське.

– Іди ти до Шуу зі своїми передчуттями.

– Не той і не цей, і не вчорашній, себто хтось іще…

Сонце сходило з вечірнього пругу. Човен похитувався серед чистого моря. Кругле Ікло здавалося далеким і безнадійним, і нереальним, мов слід на воді. Варан уже багато разів стрибнув уперед і відкотився назад, роззброїв лисого, і збив за облавок світлобрового, і вихопив весло, і розбив лисому череп, і пірнув глибоко в море, пішов од човна уплав – багато чого зробив корисного й потрібного в думках і планах, добре розуміючи, що доживає останні хвилини, що краще вмерти борючись і що в Ніли дуже гарні, хоча й течиві, очі.

– Варто… – захрипів Гелько.

– Замовкни, – процідив лисий.

Гелько показував пальцем у небо:

– Варта… Патруль…

Лисий круто повернувся.

Над морем ішов, знижуючись трикутником, повітряний імператорський патруль на білих, наче камінь, криламах.

* * *

Ніла спала в гамаку. Звисало, вилізши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горів каганець із олією, тьмяно освітлював величезні тіла поснулих змійсих. Поблискували самоцвіти на старечій лусці.