В океані
Шрифт:
— З ремонтом затримка, — досадливо сказав Андросов, — ніяк не можемо з норвежцями домовитися. Ремонт по суті невеликий, проте одна фірма безглузду ціну зажадала, а друга була погодилася, та не прислала робітників.
Погляд Тихона Матвійовича впав на оправу книжки, яку читав Андросов. Очі під густими бровами проясніли.
— Про Гріга читаєте, товаришу замполіт? Не знав, що є у вас і про нього література. Люблю Едварда Гріга. Так би мовити, великий співець північних фіордів. Пам'ятаєте другу сюїту до Пер Гюнта? А шум гірського
Починаючи говорити про музику, мовчазний Тихон Матвійович ставав балакучим і навіть багатослівним.
Його мова набувала деякої витієватості стилю музичних довідників.
— Це не Едвард Гріг, — відповів Андросов.
— А-а, — протягом сказав механік, хмурніючи.
— Це Нурдаль Гріг, внук знаменитого композитора. Не чули цього імені? Один з найталановитіших представників молодої Норвегії, загинув у боях з фашизмом. Він був драматургом і романістом.
Старший механік слухав неуважно. Дивився в ілюмінатор, за яким, піднімаючись над причалом, вилася вгору одна з міських вулиць. Плаский лакований автомобіль промчав по ній, зник за деревами нагорі. Кілька пішоходів сходили вгору по крутій дорозі.
В каюті було жарко, і тому особливо принадною, прохолодною здавалася ця дорога. Тихон Матвійович почав наспівувати собі під ніс, вибиваючи товстим пальцем мелодію акомпанемента.
— Ідилічний пейзаж, правда? — сказав Андросов, закривши книгу. — Тихе середньовічне місто, оточене горами, житлами гномів, місця, де клав на музику шелест струмків і шум вітру Едвард Гріг… Ось хоч оця пісенька до мінор.
Він теж тихо заспівав хриплуватим, але не позбавленим приємності голосом. Старший механік глянув на нього з шанобливим здивуванням.
— Товаришу замполіт, я з приводу екскурсії… Народ готується до звільнення. От і слід було б поїхати в будинок-музей композитора. — Тихон Матвійович конфіденціально нахилився до Андросова. — Глянути на інструмент великого Гріга, на той рояль, на якому він творив музику, так би мовити, заповідану вікам…
— З приводу екскурсії в будинок Гріга… — почав Андросов.
— Так точно, — поспішно сказав старший механік.
— Я вже говорив з капітаном першого рангу, він обіцяв забезпечити транспорт. Піду доповім ще раз.
Андросов із жалем поклав книжку на стіл, вслід за старшим механіком вийшов із каюти.
Моряки готувалися до звільнення на берег. Док стояв поряд з криголамом, з'єднаний з ним дощаними сходнями. На стапель-палубі шикувалися військові моряки в білих форменках ї добре випрасуваних штанях, у безкозирках, що біліли чохлами. Із кубрика виглянув Щербаков, почав спускатися по трапу.
— Швидше, швидше, товаришу матрос, — крикнув Мосін. — Тільки тебе й чекаємо для повного комплекту! — Мосін говорив, як звичайно, підсміюючись.
Але це підсміювання не бентежило Щербакова. Щербаков уже сам почував себе бувалим матросом,
Обережно несучи повний кухоль окропу, водолаз Коркін видерся на борт баржі, зник у люку. В баржі яскраве зовнішнє світло падало з розкритого ілюмінатора на обличчя водолаза-іиструктора Костикова, що приліг на нижній койці.
Коркін налив у тазок окропу, почав бритися, дивлячись у кругле дзеркальце на перебірці. Сонячний промінь ковзав по квадратному обличчю, по широкому, вкритому мильною піною підборіддю, яким Коркін рухав то вправо, то вліво, натягаючи глянцеву шкіру щік.
Пушков вправно орудував утюгом, прасував штани крізь мокрий клапоть на складеній учетверо ковдрі. Електричний утюг був нагрітий на славу. Клапоть раз у раз висихав, Пушков мочив його в тазку, що стояв поряд, і, трохи віджавши, розправляв на гарячому вологому сукні.
— Може, й ваші заодно випрасувати, товаришу старшина? — сказав Пушков, скоса глянувши на Костикова.
— Встигнете — випрасуйте, — озвався, не повертаючи голови, старшина. — Зараз великої потреби в цьому не бачу.
— На бережок хіба знову не підете?
— Не знаю ще, — відповів Костиков. Його думки були зайняті іншим. Зовсім недавно приліг він на койку з записною книжечкою в руках, а до цього довго никав по стапель-палубі, заходив на криголам, щось креслив і писав на клаптиках паперу, про щось радився із старшим помічником капітана «Прончищева».
— Набридло, чи що, в чужому місті, товаришу старшина? — спитав Коркін.
— Не те, щоб набридло, а вчора нагулявся вдосталь. Піднялися на цей їхній фунікулер, на рейд подивилися зверху, по кухлику пива випили. — Костиков швидко підняв руку, глянув на циферблат годинника. — Пиво тут недобре, наше ленінградське краще.
— А я люблю в незнайомих містах бродити Набираєшся, так би мовити, вражень. — Коркін витер і склав широке лезо бритви, перекинув рушник через плече, зник у люку.
Старшина лежав мовчки. Пушков обережно зняв з ковдри, повісив на шкертик біля койки свої штани, з яких ще виходила струминками пара. Спритно кинув на ковдру і розправив штани старшини.
Повернувшись з умивальника, Коркін протер обличчя одеколоном. Розкривши свій рундук, дістав дві картонні коробочки, почав пришпилювати до форменки велику срібну медаль «За відвагу» і бронзові, трохи менші — «За оборону Ленінграда», «За перемогу над фашистською Німеччиною».
— Ходімо побродимо по Бергену, — сказав Коркін. — Дівчата у них тут, кажуть, привітні. В магазинах або з пивних так і усміхаються тобі з-за прилавка.
— Їм за усмішки хазяїн гроші платить, — сказав Костиков. — Бачив, скільки тут покупців? Кіт наплакав. У народу з грішми туго, а продавці торговий план повинні виконувати, над ними хазяїн, як шуліка, навис. От вони й посміхаються не тому, кому б хотіли.
— Так гадаєте — усміхаються мені, а думають про інше?