В океані
Шрифт:
Металеві арки довгих, високо піднятих у повітря мостів здіймаються над дзеркальною, то темною, то лаковосірою, вкритою райдужними плямами нафти водою цих каналів.
У центрі міста шумлять два великих ринки. Серед зелені бульварів темніє позеленілий від часу бронзовий пам'ятник засновникові Гетеборга — королю Густаву Адольфу, гладкому чоловікові, закутому в рицарський обладунок.
Радянські моряки проходили мимо старовинних, гостроверхих готичних будинків, мимо сучасних будівель, що сіріли залізобетоном, виблискували нескінченними
Над головами, колихаючись біля дверей магазинів, майоріли довгі прапори — зірки й смуги — поряд з жовтими хрестами на синіх полотнищах шведських національних прапорів. Смугасті, з багатьма зірками прапорці рябіли серед товарів, за склом вітрин.
— У нас тільки над посольствами висять іноземні прапори, а тут, дивись ти, скрізь, — сказав Гладишев, зупиняючись біля вітрини.
Вони йшли далі — мимо бензинових яскравих колонок і велосипедних стоянок. Сотні велосипедів стояли один біля одного, чекали власників, що пішли в справах.
«Своєрідне відчуття переживаєш, сходячи тут на берег», подумав штурман Ігнатьєв. З тієї миті, як легке дерево сходень, скинутих з борту «Топаза», торкнулося кам'яної набережної Гетеборга, здавалося — ці сходні не просто з'єднали палубу корабля з сушею, а простяглися між двома планетами, вірніше — між учорашнім і завтрашнім днем земної кулі.
Настав вечір, і широкобортний «Топаз» повертався на зовнішній рейд у попелястосірій воді морського каналу. Сріблясті нафтові цистерни, доки з військовими і торговими кораблями, що сиділи в них, як кури на яйцях, норвезькі, шведські, англійські, американські транспорти, радянський теплохід «Фельдмаршал Кутузов» — повільно пливли назад на фоні нескінченних кам'яних пристаней…
Ще здалека при виході з порту радянські моряки знову побачили високий, прямий обеліск і на його вершині бронзову жінку, яка в марному сподіванні простягла руки в бік моря. Прекрасна скульптура обдарованого Івара Іонсона —. пам'ятник шведським матросам, що загинули в першу світову війну.
— Справді, немало морячків, про повернення яких так зворушливо молиться бронзова шведка, загинули під час воєн, здобуваючи прибутки господарям ґетеборзьких фірм, — сказав штурман Ігнатьєв, милуючись пам'ятником.
«Топаз» вийшов на рейд, підходив до доку. Шторм» ущух давно, ледь помітно брижилася морська вода.
«Топаз» ошвартувався біля доку. Дощані, трохи накренені сходні з'єднували док з бортом «Прончищева».
Агєєв сидів на дерев'яних брусах кіль-блока, покурював, тримаючи в жорстких губах рубчастий мундштук своєї багатоколірної люльки. Навколо відпочивали матроси. Щербаков замріяно дивився в далечінь, туди, де за обрієм, за просторами моря й суші, лежала рідна земля.
— Я, товаришу мічман, як настане час у безстроковий, на Алтай думаю податися, на нові врожаї.
— Що ж, на флоті заживатися не хочете? Не сподобалося? — добродушно усміхнувся Агєєв.
— Я своє відслужу чесно, — усміхався у відповідь Щербаков. — А тільки знаєте, які в нас у колгоспі
— З дівчиною своєю, видно, домовився про це?
Щербаков соромливо мовчав.
— А я знову на Урал, на свій металургійний, — сказав хтось поряд.
— А мені і їхати нікуди не треба! — підхопив Мосін, що ніколи не сумував. Він пограв мускулами, провів рукою по стриженій, густо змазаній йодом біля тім'я голові. Борсаючись у хвилі, що тягла його за борт, Мосін дістав велике садно, але це не позбавило його пристрасті до жартів.
— Повернемося в нашу базу, послужу, скільки належить, а потім на автобус — і за годину прибув в Електрогорськ!
— Величезне, кажуть, місто? — глянув на нього Щербаков.
— Питаєш! Не менше за цей самий Гетеборг буде… З часом, правда, коли закінчимо будувати його… Там одна гідростанція потужністю трохи менша за Дніпрогес.
— Це та, що днями до ладу стане?
— Поки що тільки першу чергу вводимо. Знімки в газеті, мабуть, бачив? У мене там наречена.
— Служить?
Мосін скоса, пустотливо глянув на Щербакова.
— Працює. Директором комбінату.
— Травиш! — сказав вражений Щербаков.
— Чого б я травив… Вона поки що, звичайно, тільки монтажниця, головний корпус допомагала добудовувати. Тепер ось учитися в технікум вступила. Коли мені строк демобілізуватися прийде — її вже директором призначать.
— Жартуєш усе…
— А що мені — плакати? Моряк завжди веселий.
Він сидів з баяном на колінах; розтягнув баян, пролунав пронизливий звук.
— Ех, жаль, не вмію на гармонії… Зіграти б що-небудь наше, матроське, щоб на березі підспівували…
Жуков стояв осторонь, дивився нерухомо в простір. До нього підійшов Фролов, що сплигнув з палуби «Топаза».
— А ти що ж — не просив звільнення в місто? Варто там побродити.
— Ні, не просив… — Жуков явно не хотів підтримувати розмову.
— Та кинь ти думати про неї після такої справи! — Фролов за всяку ціну хотів розважити друга, що всерйоз засумував. Я ось краще тобі розкажу, як нас у Гетеборзі зустрічали. Містечко, треба сказати, нічого, чистеньке, все каналами порізане. І народ до нас ставиться добре.
Діма Фролов говорив підкреслено бадьоро — у нього боліло серце, коли він дивився на схудле за останні дні, потемніле обличчя друга.
— Гуляли, знаєш, ми з штурманом нашим, який вірші пише. Підходить якийсь літній чоловік, з інтелігентних. Підняв трохи капелюх, потис по черзі всім нам руки, щось каже по-англійськи. Штурман нам переклав: «Спасибі героїчним росіянам, що знищили диявола Гітлера!»
— А з нами інше було, — втрутився в розмову Ромашкін. — Підійшли до нас на бульварі чотири шведи. По-російськи говорять. Ми, пояснюють, з армії спасіння, в усіх країнах світу буваємо. Всі мови знаємо. Сигаретами почали пригощати.