Unknown

Andriy

Насамперед вона була неймовірно дебела жінка. Колись вона була відомою спортсменкою, і навіть зараз важко було не помітити її могутніх м’язів. Вони випиналися на її бичачій шиї, на здоровенних плечах, товстелезних ручиськах, жилавих долонях і могутніх ножищах. Дивлячись на неї, можна було уявляти, як вона згинає залізні рейки й роздирає надвоє телефонні довідники.

Її обличчя, мабуть, ніколи не бувало гарне чи радісне. Директорка мала вперте підборіддя, жорстокі губи й малесенькі пихаті очиці. А якщо взяти її одяг... він був, м’яко кажучи, дуже дивний. Вона завжди вбиралася в бурий бавовняний балахон, затягнутий на талії

широким шкіряним поясом. Цей пояс застібався спереду величезною срібною пряжкою. Масивні стегна, що випиналися з-під балахона, були стиснуті чудернацькими бриджами темно-зеленого кольору, зробленими з грубої саржі. Ці бриджі сягали трохи нижче колін, а далі внизу красувалися закасані зелені панчохи. Вони підкреслювали потужні м’язи литок. На ноги директорка взувала грубі коричневі черевики на пласких підборах зі шкіряними ремінцями.

Одне слово, вона нагадувала радше ексцентричну й кровожерливу любительку оленячих ловів, ніж директорку порядної дитячої школи.

Коли міс Гані зайшла до кабінету, пані Транчбул стояла біля свого величезного стола з нетерплячим і похмурим виразом обличчя.

— Слухаю, міс Гані, — буркнула вона. — Що тобі треба? Ти якась схвильована й збентежена. Що сталося? Може, ті малі негідники стріляли по тобі паперовими кульками?

— Ні, пані директорко. Нічого подібного.

— А що ж тоді? Кажи скоріше. Я маю повно роботи. — Говорячи це, вона простягла руку й налила собі склянку води з глечика, що завжди стояв у неї на столі.

— У моєму класі є дівчинка на ім’я Матильда Вормвуд... — почала міс Гані.

— Це дочка того чоловіка, що володіє в нашому селі автосалоном «Мотори Вормвуда», — гаркнула пані Транчбул. Вона майже ніколи не розмовляла нормальним голосом. Завжди або гаркала, або кричала. — Чудова людина цей Вормвуд, — вела вона далі. — Щойно вчора була в нього. Він мені продав машину. Майже новеньку. Проїхала всього десять тисяч миль. Перед цим належала старій пані, що сідала за кермо хіба що раз на рік. І дешево, майже задурно. Так, мені цей Вормвуд подобається. Справжня опора нашої громади. Але він казав, що його дочка — погана дівчинка. Казав не зводити з неї очей. Казав, що як у школі станеться якась халепа, то це, поза сумнівом, утне не хто інший, як його дочка. Я ще не бачила тієї малої розбишаки, але як побачу, то вона це добре запам’ятає. Батько назвав її бридкою бородавкою.

— Ой ні, пані директорко, не може такого бути! — вигукнула міс Гані.

— Ще й як може бути, міс Гані! Я не маю сумніву, що це вона підклала мені вранці під стіл смердючу хлопавку. Та тут смерділо, як у каналізації! Авжеж, то була вона! Їй це так не минеться, запам’ятаєш мої слова! Яка вона з себе? Мабуть, схожа на гидкого хробака. За свою довгу вчительську кар’єру, міс Гані, я зрозуміла, що погані дівчата набагато небезпечніші створіння, ніж погані хлопці. Крім того, їх значно важче впіймати на гарячому. Впіймати капосне дівчисько не легше, ніж зловити муху. Ти її щосили лясь, а тієї мерзоти вже немає. Бридкі брудні створіння, ті малі дівчиська. Добре, що я така не була.

— Але ж ви мусили

колись бути маленькою дівчинкою, пані директорко. Обов’язково мусили.

— Принаймні це тривало недовго, — гаркнула, вишкірившись, пані Транчбул. — Я дуже швидко стала дорослою.

Вона геть звихнулася, подумала міс Гані. Очманіла, наче блоха. Міс Гані рішуче стала перед директоркою. Тепер вона не знітиться.

— Мушу вам сказати, пані директорко, — сказала вона, — що ви цілком помиляєтеся, ніби це Матильда підклала вам під стіл смердючу хлопавку.

— Я ніколи не помиляюся, міс Гані!

— Та ні, пані директорко, дитина зранку прийшла до школи й одразу пішла в клас...

— Не сперечайся зі мною! Та мала негідниця Матильда, чи як там її звати, засмерділа хлопавкою мій кабінет! У цьому немає сумніву! Дякую, що ти мені це підказала.

— Але ж я нічого не підказувала, пані директорко.

— А хто ж, як не ти? То що тобі треба, міс Гані? Чого марнуєш мій час?

— Пані директорко, я прийшла вам розповісти про Матильду. Це щось неймовірне. Можна, я вам розкажу, що оце щойно було в класі?

— Мабуть, підпалила тобі спідницю й обсмалила панталони! — пирхнула пані Транчбул.

— Ні-ні! — вигукнула міс Гані. — Матильда — просто геній.

Від цього слова обличчя пані Транчбул стало фіолетове, а тіло розбухло, мов у жаби-ропухи.

— Геній! — зарепетувала вона. — Та що це за нісенітниці ти верзеш, мадам? Та ти здуріла! Та її батько сам мені сказав, що вона бандитка!

— Її батько помиляється, пані директорко.

— Яка дурість, міс Гані! Ти бачила малу почвару якісь півгодини, а батько її знає все життя!

Проте міс Гані була сповнена рішучості довести своє й тому почала описувати ті дивовижі, що їх виробляла з арифметикою Матильда.

— Ну, то й що з того, що вона визубрила напам’ять таблицю множення? — гаркнула пані Транчбул. — Людино добра, та ж вона від цього ще не стає генієм! Вона стає папугою!

— Пані директорко, вона вже вміє читати!

— Я теж умію, — буркнула пані Транчбул.

— На мою думку, — сказала міс Гані, — Матильду треба забрати з мого класу й негайно перевести в старший клас для одинадцятирічних учнів.

— Ага! — пирхнула пані Транчбул. — То ти вже хочеш її позбутися? Не можеш дати з нею ради? Хочеш її скинути на плечі нещасній пані Плімсол зі старшого класу, щоб те дівчисько перевернуло в неї все догори ногами?

— Ні-ні! — вигукнула міс Гані. — Я зовсім про це не думала!

— Ще й як думала! — закричала пані Транчбул. — Я наскрізь бачу, що ти замислила, мадам! І відповім на це — «ні»! Матильда залишиться, де й була, а ти повинна стежити за її поведінкою.

— Пані директорко, прошу вас...

— Ні слова більше! — зарепетувала пані Транчбул. — Та й узагалі, в моїй школі існує правило, що всі діти перебувають у своїх вікових групах незалежно від своїх здібностей. Пресвяті небеса, такому не бувати, щоб якась мала п’ятирічна розбишака сиділа в одному класі зі старшими дівчатами й хлопцями. Та це нечувано!

Міс Гані безпомічно стояла перед цією неотесаною велеткою. Вона ще багато чого мала сказати, але розуміла, що все дарма. Тож тихо промовила:

— Що ж, нехай. Це вам вирішувати, пані директорко.