Тяжкі часи
Шрифт:
Том знову кахикнув.
— Бачила.
Рейчел гордо скинула очима на пана Горлодербі й спитала в Луїзи:
— То може, ви, пані, скажете, де мене бачили і хто ще там був?
— Я ходила додому до Стівена Бездола того вечора, коли його звільнено з роботи, і бачила вас у нього. Він теж там був і ще якась стара жінка, що весь час мовчала. Я не могла її розглядіти, бо вона стояла в темному кутку. Зі мною ходив туди мій брат.
— А чого ти сам не міг цього сказати, Томе? — спитав Горлодербі.
— Я обіцяв Луїзі, що мовчатиму.
Луїза поквапно ствердила те.
— А
— Скажіть іще, пані, будьте ласкаві, — провадила далі Рейчел, — навіщо ви, в недобру годину, приходили до Стівена додому того вечора?
— Мені стало шкода його, — зашарівшись, відповіла Луїза, — і я хотіла його спитати, куди він думає податись та чи не можу я йому чим помогти.
— Щиро дякую, пані добродійко, — озвався Горлодербі. — Низенько кланяюсь за таку ласку.
— Ви давали йому гроші, папірця? — спитала Рейчел.
— Давала, але він відмовився і взяв тільки два фунти золотом.
Рейчел знову скинула очима на пана Горлодербі.
— О, звичайно, звичайно! — сказав той. — Як ви нагадуєте за свою сміховинну, неймовірну заяву, то мушу визнати, що вона потвердилась.
— Пані, — знов почала Рейчел, — а тепер про Стівена Бездола розліплено оголошення, ославлено його злодієм по всьому місту й ще бозна-де! І збори вже сьогодні відбулись, де його так само паплюжено. Це Стівена б то! Та чеснішого, щирішого, кращого чоловіка й на світі немає! — Гнівпа гордість зрадила її, і вона, не договоривши, розридалась.
— Мені дуже, дуже жаль… — мовила Луїза.
— Ой, пані, пані, — відказала Рейчел, — може, вам і жаль, та хіба ж я знаю! Звідки мені відомо, чого ви наробили! Адже ж такі, як ви, нас не знаєте, за нас не дбаєте, і ми вам чужі. Хто ж мені скаже, навіщо ви тоді приходили. Може, у вас щось своє на думці було, а якого ви клопоту наробите бідному чоловікові, вам про те байдуже. Я тоді сказала: «Хай вас бог благословить за те, що прийшли», — і від щирого серця сказала, бо ви наче так пожаліли його, а тепер не знаю, не знаю!
Луїза не могла ображатись на неї за ту несправедливу підозру, бачивши таку глибоку її віру в Стівенову чесність і тяжку її тугу.
— А як подумаю, — говорила Рейчел крізь ридання, — який він вам, сердега, вдячний був за вашу ласку… коли згадаю, як він очі рукою затулив, щоб сліз його ніхто не побачив… ой, може, й правда вам жаль, може, ви й не винні нічим, тільки не знаю я, не знаю.
— Оце гарно! — пробурчало щеня, заворушившись неспокійно в своєму темному кутку. — Прийшла сюди когось винуватити! Вигнати б вас утришия, щоб знали, як треба поводитись у чужому домі.
Рейчел нічого не відповіла, тільки тихо плакала, поки не озвався пан Горлодербі.
— Ну, годі! — сказав він. — Ви самі знаєте, що зобов’язалися зробити, от про те й думайте, а сліз ваших нам не треба.
— Я сама не рада, що мене люди бачать такою, — відповіла Рейчел, утираючи сльози, — але більше цього не буде. Пані, коли я прочитала, що ото оголошено про Стівена — а правди в тому не більше, ніж якби й про вас таке оголошено, — то зразу пішла до банку сказати, що знаю, де Стівен
— Усе це правда, — потвердив пан Горлодербі, що так і стояв, як зайшов, не скидавши капелюха й не виймавши рук із кишень. — Та я вашу породу не від сьогодні знаю, затямте собі, і знаю, що за балачки ви дорого не берете. Отож раджу вам менше балакати, а більше робити діла.
Ви ж зобов’язалися щось зробити, то зробіть, а доти я більше не маю чого вам сказати.
— Я сьогодні денною поштою послала Стівенові листа на ту адресу, що вже раз я йому писала на неї, — повідомила Рейчел, — і щонайпізніш за два дні він буде тут.
— Ну, тоді я вам дещо скажу. Ви, либонь, не маєте й гадки, що за вами теж трошки наглядали, — відказав пан Горлодербі, — бо в цьому ділі й ви не зовсім чисті від підозри. Адже здебільшого хто з ким знається, за такого й сам уважається. І за пошту ми також не забули. Отож я хочу вам сказати, що жодного листа на ім'я Стівена Бездола туди не приносили. А що сталося з вашими листами, здогадуйтеся вже самі. Може, вам тільки приснилося, що ви їх писали.
— Я, пані, отримала від Стівена тільки одного листа, десь за тиждень по тому, як він подався звідси, — пояснила Рейчел, звертаючись до Луїзи. — То він мене звідомляв у тому листі, що мусить шукати роботи під чужим іменням.
Горлодербі аж свиснув, почувши те. Труснувши головою, він вигукнув:
— А, он воно що, грім побий! То він змінив прізвище! Ну, це не надто сприятлива річ для такого поштивого чолов’яги. Бо в суді, здається, не дуже ймуть віри невинним людям, коли в них забагато прізвищ.
— А що ж йому, пані, лишалося діяти, сердешному? — сказала Рейчел, знов зі слізьми на очах. — 3 одного боку хазяї на нього в’їлися, з другого боку — свої товариші, а він же тільки хоче мирно хліб заробляти та жити по правді, як сам знає. Невже таки чоловікові не можна своєї душі мати, ані своєї голови? Невже він мусить проти свого сумління весь час руку тягти або за одними, або за другими, а ні — то його зацькують, мов зайця?
— Повірте, мені його від щирого серця жаль, — відмовила Луїза, — і я сподіваюся, що він виправдається.
— За це. пані, не бійтеся. Його діло певне.
— І тим певніше, мабуть, — озвався пан Горлодербі, — що ви відмовляєтеся сказати, де він. Еге, небого?
— Я не хочу, щоб через мене його вернули сюди силоміць, а потім ще й це йому закидали. Він повернеться сам і виправдається, і нехай тоді соромно буде всім, хто знеславив його позаочі, коли він не міг себе оборонити. Я йому написала, що на нього тут наклепано, і щонайпізніш за два дні він буде тут, — відказала Рейчел твердо: всяка недовіра розбивалась об її непохитну певність; як буруни розбиваються об скелю.