Три мушкетери
Шрифт:
— Мені здавалося, що вона так мене кохає!
— Це вам тільки здавалося.
— О ні, вона й справді кохала мене.
— Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само — немає людей, яких їхні кохані не дурили б.
— Окрім вас, Атосе! Адже ви ніколи нікого не кохали.
— Авжеж, — сказав Атос, хвилинку помовчавши, — нікого… Ну, то вип'ємо!
— Але коли так, філософе, навчіть мене, підтримайте мене; мені, як ніколи, потрібні зараз порада й співчуття.
— Співчуття? В чому?
— В моєму нещасті.
— Ваше нещастя — сміхота, — відповів
— Що сталася з вами?
— Або з одним із моїх друзів — байдуже!
— Розкажіть, Атосе, розкажіть.
— Вип'ємо — це буде краще.
— Пийте й розповідайте.
— Справді — це можна робити водночас, — сказав Атос, вихилив свою склянку і знову налив її.
— Я слухаю, — сказав Д'Артаньян.
Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він так багато випив, що будь-хто інший на його місці впав би й заснув. Але він тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі [157] сп'яніння було щось моторошне.
— Ви неодмінно цього хочете? — спитав Атос.
— Дуже прошу вас, — відповів Д'Артаньян.
— Гаразд, хай буде по-вашому. Один із моїх друзів, слухайте уважно — один із моїх друзів, а не я, — сказав Атос, похмуро всміхаючись, — один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло [158] або Монморансі [159] , закохався, коли йому було двадцять п'ять років, у шістнадцятилітню дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум — не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалась — вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом з братом, парафіяльним священиком. Обоє були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це.
157
Сомнабулізм — особливий вид розладу свідомості, порушення сну.
158
Дандоло — венеціанський рід доби середніх віків і Відродження; багато представників цього роду стали дожами (довічними виборними правителями) Венеції — міста на північному сході Італії, яке, приєднавши в середні віки ряд територій, стало великою морською державою.
159
Монморансі — один із найзнатніших герцогських родів Франції, що вів свій родовід з X століття.
А втім, усе свідчило, що вони хорошого роду. Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звабити її або взяти силою — він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. Дурень, віслюк, бовдур!
— Чому? Адже він кохав її! — спитав Д'Артаньян.
— Почекайте трохи, — сказав Атос — Він одвіз її до свого замку й зробив з неї першу даму в усій провінції. Треба
— І що ж далі?
— Що далі! Якось, коли вона разом зі своїм чоловіком була на полюванні, — Атос говорив тихо, але дуже збуджено, — графиня впала з коня й знепритомніла. Граф кинувся на допомогу. Комір її сукні був надто тісний і заважав дихати. Граф розпоров його кинджалом і ненароком оголив плече. Вгадайте, Д'Артаньяне, що було в неї на плечі? — спитав Атос, голосно зареготавши.
— Звідки мені знати? — відповів Д'Артаньян.
— Квітка лілії, — сказав Атос — Вона була затаврована. І Атос воднодух вихилив склянку вина.
— Який жах! — вигукнув Д'Артаньян. — Не може бути!
— Я кажу правду. Ангел виявився чортом, мій любий. Доброчесна дівчина була злодійкою.
— Що ж зробив граф?
— Граф був повновладним господарем на своїй землі, він мав право карати на смерть і милувати своїх підданців. Він зірвав з графині одежу, зв'язав їй руки й повісив на гіллі дерева.
— О небо! Атосе! Це ж душогубство! — вигукнув Д'Артаньян.
— Усього лише вбивство, не більше, — сказав Атос, блідий, як мрець.
Він схилив голову на руки. Д'Артаньян, переляканий, стояв над ним.
— Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками, — трохи згодом сказав Атос, випростуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа. — Воронь Боже й вас од такої спокуси. Вип'ємо!
— То вона померла? — пробурмотів Д'Артаньян.
— Тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! — гукнув Атос до корчмаря. — Ми не можемо так пити.
— А брат? — боязко спитав Д'Артаньян.
— Брат? — повторив Атос.
— Так, священик.
— А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він встиг утекти зі своєї парафії.
— І ви дізналися потім, хто був цей негідник?
— Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, цілком порядний чолов'яга, який, либонь, і священиком прикинувся, щоб тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, його вже четвертували.
— Боже мій, Боже мій! — вигукнув Д'Артаньян, вражений страшною розповіддю.
— Пригощайтеся шинкою, Д'Артаньяне, вона чудова, — сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака. — А й справді, шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох таких окостів! Я б випив на п'ятдесят пляшок більше.
Д'Артаньян не міг більше підтримувати цієї розмови: голова йшла йому обертом. Він упав головою на руки і вдав, ніби заснув.
— Розучилася пити молодь, — сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга. — А цей же ще з кращих!..
XXVIII. Повернення
Д'Артаньян був приголомшений страшною таємницею Атоса. І все-таки він не все зрозумів з його напівсповіді. Дарма що наш гасконець трохи випив звечора, — прокинувшись уранці, він пам'ятав учорашню Атосову розповідь так точно, наче кожне слово було вкарбоване в його свідомість. Недомовки друга тільки зміцнили бажання юнака з'ясувати загадку до кінця.
Уранці Д'Артаньян пішов до Атоса з твердим наміром продовжити розмову.
Атос уже заспокоївся й був, як завжди, стриманий, вишуканий і непроникний.