Три мушкетери
Шрифт:
— Не знаю, що ви хочете сказати, — відповів кардинал, — і не хочу цього знати. Але я не проти, аби зробити вам приємне, і не бачу жодної причини, чому б не виконати вашого прохання щодо такої нікчемної особи, тим паче, кажете ви, цей Д'Артаньян — розпусник, дуелянт і зрадник.
— Він безчесний, ваша світлосте, безчесний!
— Дайте мені папір, перо й чорнило, — сказав кардинал.
— Прошу, ваша світлосте.
Запала тиша. Мабуть, кардинал обмірковував, що писати, або писав.
Атос, який не пропустив жодного слова з розмови, взяв своїх
— Стривай! — сказав Портос — Чого тобі треба й чому ти не даєш нам дослухати розмову до кінця?
— Тихше! — прошепотів Атос — 3 їхньої розмови ми дізналися про все, що нам треба було знати. А втім, я не заважатиму вам дослухати до кінця; але мені треба йти.
— Йти? — повторив Портос — А коли кардинал спитає про тебе, що ми йому відповімо?
— Не чекайте, коли він спитає про мене, а самі скажіть, що я поїхав дозором, бо після розмови з корчмарем у мене виникла підозра, що дорога не зовсім безпечна. Я скажу це й зброєносцеві кардинала. А решта — то вже моя справа, хай воно вас не обходить.
— Будьте обережні, Атосе! — мовив Араміс.
— Не турбуйтеся, — відповів Атос — Ви ж знаєте, що я вмію володіти собою.
Портос і Араміс знову посідали біля димаря. Що ж до Атоса, то він не ховаючись вийшов, одв'язав свого коня, прив'язаного разом з конями друзів до засувів віконниць, мовив кілька слів зброєносцеві про необхідність оглянути шлях, ретельно перевірив свій пістолет, оглянув шпагу і, як солдат, що доброхіть зголосився на небезпечне завдання, поскакав по дорозі до табору.
XV. Подружня сцена
Як і передбачав Атос, кардинал майже одразу спустився вниз. Він одчинив двері кімнати, де на нього чекали мушкетери, і побачив, що Портос та Араміс азартно грають у кості. Кинувши метким оком по кімнаті, Рішельє побачив, що одного з його охоронців немає.
— Куди подівся пан Атос? — спитав він.
— Ваша світлосте, — відповів Портос, — він поїхав дозором уперед, бо, за словами нашого корчмаря, дорога може бути небезпечною.
— А ви що робили, пане Портосе?
— Я виграв у Араміса п'ять пістолів.
— І тепер ви можете поїхати разом зі мною назад?
— Ми всі до ваших послуг, ваша світлосте.
— Отже, на коней, панове! Час уже пізній.
Зброєносець чекав біля дверей, тримаючи кардиналового коня на поводу. Трохи віддалік у мороці видніли двоє чоловіків і троє коней; це були ті самі люди, які мали супроводити міледі до форту де Ла Пуант і простежити за її посадкою на корабель.
Зброєносець повторив кардиналові все, що йому сказали мушкетери про Атоса. Кардинал кивнув головою, сів на коня й рушив уперед з тією ж обережністю, як і тоді, коли їхав на побачення з міледі.
Залишмо його по дорозі до табору під охороною зброєносця та двох мушкетерів і повернімось до Атоса.
Якусь сотню кроків Атос проїхав так само не кваплячись; але, переконавшися, що за ним не
Корчмар упізнав мушкетера.
— Мій офіцер, — сказав Атос, — забув передати одне важливе розпорядження дамі з горішнього поверху, і послав мене до неї.
— Пройдіть нагору, — відповів корчмар, — вона ще в себе. Атос подякував за дозвіл, піднявся, якомога тихіше ступаючи по сходах, нагору й крізь прочинені двері побачив, що міледі зав'язує стрічки капелюшка.
Він увійшов до кімнати й замкнув за собою двері.
Почувши брязкіт засува, міледі озирнулася.
Атос стояв біля дверей, загорнувшись у плащ і насунувши капелюха на очі.
Побачивши цю мовчазну, нерухому, наче статуя, постать, міледі злякалася.
— Хто ви? Чого вам треба? — вигукнула вона.
— Вона! Це справді вона! — прошепотів Атос.
Він одкинув плащ, зсунув з лоба капелюх і підійшов до міледі.
— Чи впізнаєте ви мене, добродійко? — спитав мушкетер. Міледі ступила крок уперед і раптом відсахнулась, неначе вгледівши змію.
— Ну що ж, — сказав Атос, — це добре. Я бачу — ви мене впізнали.
— Граф де Ля Фер! — прошепотіла міледі, збліднувши й відступаючи все далі від дверей, аж поки наштовхнулася на стіну.
— Авжеж, міледі, — відповів Атос, — граф де Ля Фер, власною персоною, навмисне з'явився з того світу, щоб втішитися, побачивши вас. Тож сядьмо й поговорімо, як казав його світлість пан кардинал.
Скута жахом, міледі сіла, не сказавши й слова.
— Ви демон, посланий на землю! — вів далі Атос — Ваша влада велика, я знаю; але вам відомо також, що люди з Божою допомогою часто перемагають найстрашніших демонів. Ви вже одного разу стали мені на шляху. Я сподівався, що знищив вас, добродійко; але я помилився, бо пекло воскресило вас.
Ці слова збудили в міледі страшні спогади; вона схилила голову й глухо застогнала.
— Так, пекло воскресило вас, — провадив Атос, — пекло зробило вас багатою, пекло дало вам інше ім'я, пекло навіть до невпізнанності змінило ваше обличчя; але воно не змило ні бруду з вашої душі, ні тавра з вашого тіла.
Міледі скочила, наче підкинута пружиною, очі її заблищали. Атос лишився сидіти.
— Ви вважали, що я помер, як і я думав, що ви померли, чи не так? Однак ім'я Атоса сховало графа де Ля Фера так само, як ім'я міледі Кларік сховало Анну де Бейль! Хіба не так вас звали, коли ваш шановний брат повінчав нас? їй-право, ми з вами опинилися в дивовижному становищі, — засміявся Атос — Ми обоє жили досі тільки тому, що мали одне одного за мертвих. Адже спогади не такі обтяжливі, як живі істоти, хоч іноді й вони нестерпно крають серце!