Три мушкетери

Дюма-отец Александр

— Я теж, — мовив Д'Артаньян, — я теж завжди кохатиму тебе, будь певна. А тепер скажи мені щиро: чи не чула ти про молоду жінку, котру викрали якось вночі? Мені дуже важливо це знати.

— Стривайте… О Боже, добродію, невже ви кохаєте ще й цю жінку?

— Ні, її кохає один з моїх друзів. Та ось і він, поглянь, це — Атос.

— Я! — вигукнув Атос з таким жахом, ніби він наступив на змію.

— Ну звичайно ж, ти! — сказав Д'Артаньян, стискаючи Атосові руку. — Ти чудово знаєш, як ми всі прихильні до бідолашної пані Бонасьє. До того ж, Кетті нікому не пробовкається,

чи не так, Кетті? Розумієш, дівчинко, — вів далі гасконець, — це дружина того бридкого гладуна, якого ти, мабуть, помітила біля дверей, коли входила до мене.

— О Боже! — вигукнула Кетті. — Не нагадуйте мені про нього. Я так боюсь його; тільки б він не впізнав мене!

— Тобто як — не впізнав? Хіба ти раніше його бачила?

— Він двічі приходив до міледі.

— Он воно що! Коли?

— Тижнів зо два — зо три тому.

— Так, так…

— І вчора ввечері він приходив.

— Вчора ввечері?

— Авжеж, саме перед тим, як прийшли ви.

— Атосе, ми оточені шпигунами!.. І ти гадаєш, що він упізнав тебе, Кетті?

— Помітивши його, я насунула на обличчя чепець, але, може, було вже пізно…

— Зійдіть униз, — Атосе, до вас він ставиться не так підозріливо, як до мене, — й гляньте, чи й досі він стоїть біля дверей.

Атос зійшов униз і незабаром вернувся.

— Його немає, — сказав він, — і двері замкнені.

— Він пішов доповісти, що всі голуби злетілися до голубника.

— Тоді розлітаймося, — мовив Атос, — і залишмо тут самого Планше; він розповість нам про подальші події.

— Хвилинку! Але ж ми послали по Араміса!

— Авжеж, — похопився Атос — Зачекаймо Араміса. Тут до кімнати ввійшов Араміс.

Йому про все розповіли й пояснили, чому конче треба знайти у когось із його вельможних знайомих місце для Кетті. Араміс на хвилину замислився й спитав, зашарівшися:

— Я справді прислужуся вам цим, Д'Артаньяне?

— Буду вам вдячний на все життя.

— Так от, пані де Буа-Трасі просила мене знайти для однієї з її приятельок, яка, здається, живе десь у провінції, надійну покоївку; коли ви, Д'Артаньяне, можете поручитися за дівчину…

— О добродію! — вигукнула Кетті. — Запевняю вас: я буду безмежно віддана тій особі, що дасть мені можливість виїхати з Парижа.

— Все буде гаразд, — сказав Араміс.

Він сів до столу, написав записку, запечатав її своїм перснем і віддав Кетті.

— А тепер, моя люба, — мовив Д'Артаньян, — ти сама знаєш, що залишатися тут небезпечно — і нам, і тобі. Тому ми мусимо розлучитись. Ми зустрінемося з тобою в кращі часи.

— Хоч би коли, хоч би де ми зустрілися, — відповіла Кетті, — я завжди кохатиму вас так само, як кохаю зараз!

За хвилину троє молодих людей розійшлися в різні боки, домовившись зустрітися о четвертій годині в Атоса й доручивши Планше стерегти квартиру.

Араміс рушив додому; Атос із Д'Артаньяном подалися заставляти сапфір.

Як і передбачав наш гасконець, їм дали під заставу триста пістолів. Більше того, лихвар сказав, що, коли б вони побажали продати йому перстень, він дав би за нього п'ятсот пістолів, бо цей сапфір чудово підходить до однієї пари сережок.

Атосові

й Д'Артаньянові, як добрим солдатам і неабияким знавцям, вистачило трьох годин, щоб придбати все мушкетерське спорядження. До того ж Атос, як несперечлива людина й широка натура, не торгуючись, платив ті гроші, які правили за ту чи іншу річ, аби тільки вона йому подобалась. Д'Артаньян спробував зауважити другові, проте Атос, лагідно усміхнувшись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів: коли йому, бідному гасконському дворянинові, й годиться торгуватись, то це аж ніяк не личить людині, котра поводиться, як принц крові.

Мушкетер нагледів чудового андалузького коня шести років, чорного, як агат, з яскраво-червоними ніздрями, з тонкими й стрункими ногами. Він пильно оглянув його, але не знайшов жодної вади. За коня заправили тисячу ліврів.

Може, його віддали б і дешевше; але поки Д'Артаньян сперечався з баришником, Атос поклав на стіл гроші.

Для Грімо купили пікардійську конячину, коренасту й сильну, яка коштувала триста ліврів.

Купивши сідло для цієї конячини та зброю для Грімо, Атос побачив, що від його ста п'ятдесяти пістолів не лишилося нічого. Д'Артаньян запропонував другові частину своїх грошей, а той, мовляв, згодом оддасть борг.

Атос знизав плечима.

— Скільки пропонував лихвар за сапфір?

— П'ятсот пістолів.

— Тобто на двісті пістолів більше; сто — вам, сто — мені. Друже мій, та це ж ціла спадщина; йдіть до лихваря.

— Як, ви хочете…

— Цей перстень справді навіював би мені надто сумні спогади; до того ж, у нас ніколи не буде трьохсот пістолів, щоб викупити його; отже, ми марно втратимо на цій справі дві тисячі ліврів. Скажіть йому, Д'Артаньяне, що він може забрати собі перстень назавжди, і вертайтеся з двома сотнями пістолів.

— Подумайте як слід, Атосе.

— Дзвінка монета дорого коштує в наш час; крім того, треба вміти приносити жертви. Йдіть, Д'Артаньяне, йдіть. Грімо супроводитиме вас зі своїм мушкетом.

За півгодини Д'Артаньян вернувся з двома тисячами ліврів, не зазнавши ніяких пригод.

Отак Атос знайшов гроші на спорядження, яких зовсім не сподівався.

IX. Видіння

Отож о четвертій годині четверо друзів зібралися в Атоса. З турботами про спорядження було покінчено, і тепер на обличчі кожного відбивалися тільки власні потаємні турботи. Адже кожна хвилина здобутого сьогодні щастя таїть у собі тривогу за майбутнє.

Несподівано прийшов Планше з двома листами, адресованими Д'Артаньянові.

Один являв собою маленьку записочку, вишукано згорнену впродовж аркуша й запечатану гарною печаткою зеленого воску із зображенням голуба, що несе в дзьобі зелену гілочку.

Другий був великий, чотирикутний; на ньому виблискував грізний герб його високопреосвященства герцога-кардинала.

Коли Д'Артаньян побачив маленького листа, серце в нього радісно закалатало: він упізнав почерк, який запам'ятав на все життя, дарма що бачив його лише раз.