Темнота
Шрифт:
А тут, дивись, зірвалось і ще як зірвалось. Підло зірвалось. Мороз вернувся та ще й як вернувся. Найвище начальство до нього прибуло. Позняков пустив назирцем своїх гінчаків, а ті сповістили, що найвище начальство з Морозом за панібрата. А тут ще той самий Мороз його приятеля, бувшого податкового інспектора Максимовича, можна сказати, просто на вулицю викинув. А той же Максимович, як не кажи, а перший з перших у революціях був, страйки робив, на всіх фронтах кров проливав, за совєтськой власті, правда, не був як слід відзначений, але чесно про все Познякову доносив, та й синок його тими
— У мене фронтові ордена, заслуги, сам, — хотів сказати Троцький, але схаменувся, — Ворошилов, руку мені подавав. Позняков, розуміється в Київ, донос, рапорт, але поки прийшла відповідь, заслужений, разом із жінкою, сином і всіма «кроватями» сидів прекрасно на вулиці. Бились громи, метались блискавки. Не помогло. Нічого не помогло.
Позняков почуває себе ображеним кровно. Як? Його? Познякова? Найвірнішого? І руского? Настоящего? Але й він враз, невідомо з яких причин, замовк. Позняков мовчав, клято мовчав, зціпивши зуби мовчав. І яка шкода, що той Мороз та вийшов з-під його безпосередньої влади.
А Іван все це гаразд знає, світ не без добрих людей, слухав, терпів, міркував. Знав, що це паскудне нагноєння, його ворог номер один і краще б від нього позбутися, але мало мав на це часу, а ще менше яких будь причин і можливостей.
Та одного разу до Іванової контори гість цікавий заблукав, що Мелетієм Федоренком назвався, мовляв, хоче з самим директором, в «дискретних ділах», говорити. Директора нема, він у полі, Федоренко мусів чекати. Це був гарний день. Федоренко сидів на веранді, дивиться на доріжку, рожами і жасміном висаджену, і, мабуть, пригадує собі часи, коли він із своїми молодцями громив цей маєток, цей замок, нищив проклятих буржуїв, визволяв працюючий народ. Враз на доріжці вершник з'явився, їхав чвалом, під'їхав до веранди, сплигнув з коня, повіддя на гак закинув, весь загорілий, сорочка розхрістана, рейтузи підшиті шкірою, кінь мокрий, тяжко дихає, пирхає носом…
Федоренко здаля відчув, хто це може бути і встав. Іван увійшов на веранду, взявся за клямку, Федоренко його зупинив.
— Як ви, кажете, зветесь? — перепитує Іван. — А! Федоренко! З Таганчі! Знаю, знаю, як не знати. Чим можу служити?
— Шукаю занятія-служби, — казав Федоренко і стояв на витяжку, як і слід героєві Перекопу. На грудях у нього орден.
— А що ж ви можете? — швидко питає Іван і квапиться йти.
— Я всьо могу, заявляє Федоренко.
Іван швидко скинув оком на Федоренка, і в нього з'явилась думка:
— У нас не все, а щось треба могти, — каже він. — Потрібуємо охорони радгоспу.
— Так ето ж по нашей часті, — зрадів Федоренко.
— Тільки тут у нас строго. Майно державне. Один недогляд, і башка геть. До того мушу мати про вас опінію.
— У мене ордени. Я чесно служив революції.
— Не досить… Якесь начальство мусить за вас ручити. До побачення! —
За пару днів Федоренко з'явився.
— Знаєш що, Федоренко, — почав Іван. — Питав я за тебе райначкома ҐПУ Познякова. Той говорить, що ти пропойця і конокрад. Совєтське господарство вимагає людей чесних.
Федоренко стає багряним, губи під вусом грізно дрогнули.
— Хто той Позняков, разпрасукин він син такий! У мене орден Леніна на груді! — і він люто вдаряє кулаком по ордену. — Я з ним в суд!
— Чекай з судом, — каже Іван. — А що, як Позняков тебе не злякається, він же і не таких напевно бачив… Я тебе приймаю. Я тобі вірю. Понятно?
— Зовсім понятно! — викрикнув захоплено, щиро, безпосередньо Федоренко і зрадів неймовірно.
— Я вам, товариш директор, сердечно благодарю, а з тим ми ще розщитаємось при першій получці!
Іван взяв Федоренка, мав підозру, що його підіслано партією, але сексот не сексот, а діло ділом. Він покликав до себе кращого робітника, молодшого Корнієнка — хлопця зручного, рослого і вродливого.
— Слухай, — каже, — ти Василю! Дістанеш два кіла зерна, але мусиш окрему службу виконувати. Мусиш пильно стежити за тим новим охоронником… Як день так ніч. Куди йде, що робить, з ким зустрічається. Тільки того… обережно. Не впади в око. І все донось мені. Зрозуміло?
Корнієнкові таке завдання не дуже подобається, він погоджується, але не охоче. Іван це помічає:
— Я, розуміється, тебе не силую. Хочеш то хочеш, а ні, то ні… — Корнієнко згодився. Іванові той хлопець давно впав в око, і він йому подобається.
А бувши в Каневі, Іван зайшов до Познякова. Знаходить того на підпитку, щось йому, видно, не все гаразд.
— От ви не радили мені Федоренка, а по-моєму він нічого. — Позняков либонь має на це свою думку, але в даному випадку не вважає за потрібне її висловлювати. — І я його взяв — продовжує Іван.
— Знаю, знаю, — говорить протяжно Позняков, пропонує Іванові цигарку. — Сідайте! — Іван бере цигарку і сідає.
— Все таки, як не кажіть, а герой революції, — веде своє Іван.
— Від коли це ви, Іване Григоровичу, набрались пошани до героїв революції? — питає поволі Позняков.
— Розуміється, я тут діло сторона, — каже Іван. — Не підійде — нажену.
— І що ж він має у вас робити? — питає Позняков, а в голосі чути іронію.
— Стражем державного майна зробив, — каже Іван.
— Злодія, стражем майна, — тягне своє Позняков.
— Ваше зауваження не позбавлене ефекту, але бувають умовності, коли і такі натури можуть вважатися героями і носити ордени, — каже, так само з ноткою іронії, Іван.
— Час таких умовностей за нами, — каже повільно і спокійно Позняков. — Тепер такими героями підтираються. Хіба вам не понятно, що період революції мусить нарешті забутися?
— Мені то понятно, — каже так само спокійно Іван, — а от вам не зовсім понятно. — Позняков, видно, не чекав такої відповіді, підняв голову і строго подивився на Івана. Іван видержав павзу.
— Цікаво, — каже здивовано Позняков.
— Вам очевидно здається, що революцію можна зупинити приказом, — продовжує свою думку Іван.