Темнота
Шрифт:
— Це ви? Тепер уже знаю! Це ви мучите мене! Звірі! — вимовило воно з грізним виразом дуже буйних брів, що єдині, здається, на ньому залишилися.
— Ну, ну! Пилипе Матвійовичу! Що ви? Що ви? Де ж я вас мучив? Ось сідайте. Ви в камері. Чуєте мене? Ви в камері. Між людьми. Сідайте!
Луговий дуже уважно вслухається, намагається щось з того зрозуміти.
— Посуньтесь, товариші, — звертається Іван до камери. — Дайте місце! Не бачите? — кричить він з розпачем в голосі. Кілька ніг стискаються ще тісніше докупи.
Старий поволі, ніби під ним огонь, сідає на долівку, Іван йому допомагає,
— За що? За що? За що? — виривається у нього вже свідоміший голос крізь спазматичне, сухе, безслізне ридання.
Більшість з присутніх знає, де він, той Пилип Матвійович був, Іван також догадується. І всі розуміють, для чого його сюди впхнули. Це приклад. Це символ. Це «оформлений». Це мотор. «Ecce Homo». Дивіться і тремтіть!
Другого дня на цьому ж порозі з'явилося інше подібне єство і також Іванів співкамерник — інженер-механік Кубелко. І цей подібний до стовпа, і цей має діло з павуками, а до того ще з якимись злючими жінками, що намагаються вирвати йому очі. Боронився від них завзято.
А третього дня знов те саме: колишній дрібний київський домовласник Воробйов. Обличчя цього нагадувало обличчя малпочки, що її довго мучили різними цирковими витівками. Увійшовши до камери, він низько, на всі чотири боки поклонився і після того задубів у позі вичікування. У камері була одна табуретка, її звільнили і підставили гостеві. Той обережно, зовсім на краєчку сів і зробив вигляд, що очікує допиту.
Іван готовий. Він відчуває, що скоро й до нього дійде черга. Чув, усе чув, душа кричала криком, стогоном, здриганнями, разом із зорями, планетами у вічному космосі. Був зарослий, брудний. Мастка від поту сорочка в'їдалася в його тіло. У джунглях цього світу він уже був своєю людиною.
Третьої ночі, о другій годині, за ним прийшли. Виразно передчував, що це станеться, не спав і чекав. Перевели до тієї ж кімнати, де був востаннє, за столом сидів той же чорний. Іван уже знає його — Рокита.
Слідчий сидів за широким столом розлого, певно, яскраве світло згори відблискувало на його чорних, наолієних кучерях. Вік дивився у якісь папери. Згодом Іван пізнав, що це була його «відповідь».
Деякий час Іван непорушно стояв. Рокита навіть на нього не глянув. І лише згодом, між іншим, кивнув головою сідати. Іван присів.
— Мороз! — нараз різко і рішуче, ніби його злякано, викрикнув Рокита.
— Я! — відповів Іван.
— Ти випадково не хочеш до убиральні? — Іван мовчить. Рокита хвилинку чекає і каже далі: — Коли хочеш — маєш ось папір! — і різко шпурляє папером йому в обличчя. — Це ти можеш жартувати із своєю бабцею! Зрозумів? — зловісно, крізь зціплені зуби, шипів Рокита. — Вся ця дурна твоя писанина дорого тобі обійдеться! — і він розмахнувся і з усієї сили вдарив Івана по лиці. Іван відсахнувся, сіпнувся вперед, швидко отямився, зблід, мов крейда, і занімів.
У цей час відчинилися двері і швидко ввійшов другий слідчий — Клімов.
— Ей, ей, Рокито! Що ти робиш? Кого ти б'єш?
— Бандита! — кричить Рокита.
— Ах, Рокито! Який же він бандит? Це ж людина. І людина високої моралі. Ти тільки послухай, що він тут нам співає! — і Клімов підняв з долівки Іванову «відповідь». «Не вважаю їх за бандитів, а лише за людей інших, можливо для нас незрозумілих, а то й неприємливих
— Бандит, бандит, бандит! — почав викрикувати Рокита і підступив до самого Іванового обличчя. Двері знов відчинилися і урочисто, театрально увійшов третій слідчий — Шустер.
— Ррракита, Ррракита! Зупинись, безумче! — кричав він. — Не знаєш, що це брат найбільшого письменника Української Соціалістичної Рррадянської Ррреспубліки.
— Бандит! — крикнув Рокита. — Сволоч!
— Шпигун! — кричав Шустер.
— Гад! Ворог народу! Погромщик! — Сипалось на Івана з усіх боків.
— Товариші! — кричав, мов на базарі, Шустер.
— Що ви? Що ви? Та це ж людина! Перед нами святий — казав на це протяжно і підкрислено Рокита. — А що станеться, як що ми цю твою людину та обернемо у звичайну лєпьошку?
— Що станеться? Ах, недогадливий! Землетрус! Планета зірветься з основ! — кричав Шустер.
— Ну, ну, ну! Навіщо такі катастрофи! Ми ось краще порахуймо тому ангелові ребра, перевірмо печінки й селезінки, вичистім зуби, і тоді він піде просто до раю і не буде до нас у претенсії.
— Не погоджуюсь! — кричав Клімов. — Геть рай! Можемо і без того зробити йому багато радости.
— Твоя пропозиція? — швидко питає Рокита.
— Пункт номер два!
— А що ти на це, товаришу Шустер?
— Я за!
— Усі за? — кричить Рокита.
— Усі! — відповіли хором.
— Рішено! — каже Рокита.
— Товариші, товариші! — знов кричить Шустер. — А може б наш благородний гість зволить дати нам справжню відповідь і без втручання пункту номер два? — Очі всіх трьох скерувалися на Івана. Той сидів, мов дерев'яний, і мовчав. Секунди, хвилини. Мовчанка. І враз Рокита хапає преспап'є, що лежало на столі, і люто жбурляє ним в Івана. Іван вчасно ухиляється і преспап'є з грюкотом вціляє в двері. Після того Рокита хапає аркуш паперу і тремтячою рукою швидко пише: «Третій сектор ҐПУ — тюрпод. Пункт номер два. Іван Мороз. Н. Д. 10853/28. Рокита.» І натиснув дзвінок.
Увіходить здоровенний, при револьвері, конвоїр і кивком голови каже Іванові йти. Іван устає і йде.
Ішли довше, ніж звичайно, переходили навіть якесь подвір'я, увійшли до іншого корпусу, — вузький, затхлий, вимощений м'яким хідником, коридор, мертва тиша, млосна теплота, холодне, рівне, гостре світло, ряд дверей з різними загадковими написами і нарешті — стоп. «Пункт номер 2».
Вузька, довга, низька, до болю очей яскраво освітлена, сильно натоплена, з одним, маленьким, заґратованим під самою стелею віконцем, щілина. Здовж обох продовжніх стін знизу до верху широкі полиці. Впоперек ряд все вищих і вищих лавиць, і на них сидять люди. По троє на кожній. При вході за столом молода людина з сухим, сірої барви, обличчям в уніформі київської вищої міліційної школи.