Темнота
Шрифт:
Іван сидів мовчки, дивився байдуже, невідомо, чи слухав і чи чув. Це напружувало слідчих. Ось-ось станеться вибух, але Іван враз заговорив:
— Вам потрібно знати правду, чи тільки виконати певний ритуал?
— Що значить? Правда! Правда! Ваша правда і наша правда… Але кажіть! Правду, розуміється! — викрикнув чорний.
— В такому разі… В такому разі… — говорив поволі, шукаючи вислову, Іван, — можу вам помогти. Я готовий. Завжди уважав себе громадянином цього простору… І цього народу… І його інтересів… І мені не байдуже, хто і як тут творитиме життя… Шукання істини, і правди… і логіки… конечне.
— У вас фантазія, — перервав його чорний… — Правди,
Іван кивнув головою і замовк.
— Ви песиміст? — запитав чорний.
— Мушу признатись — так.
— Це тому, що ви не усвідомили до кінця певних закономірностей.
Іван пильно дивиться на слідчого, здається, хоче проглянути його навиліт. Слідчий починає бентежитись і квапиться з питаннями.
— Так що? Будете відповідати?
— Буду, — каже Іван в'яло.
— Нам бажано на письмі.
— Мені це також краще. Давайте, буду писати.
— Не тут, не тут. У камері.
— У камері не вийде.
— Чому?
— Там нема місця.
— Ах, ви в собачій. Нічого. Ми вам поможемо.
На цьому розмова скінчилася. Іван дістав анкету, кілька листів чистого паперу і олівця. Мовчазно залишив кімнату. Слідчі пильно стежили за кожним його рухом.
Відвели Івана назад до його 101 на третьому поверсі. Усе було як лишив. Був утомлений, упав на ліжко і спав сном смертника. Ранком його збудили. Питали, де так довго барився. Коротко і байдуже оповів. Після сніданку одразу взявся «відповідати». Перечитав кілька разів кожне питання. Зважував кожне слово. За кожним виразом засідка, кожне питання пастка. І справа, мабуть, не в тому, щоб зловити, а щоб зломити… І щоб зробив він це своїми власними руками. І не лише зломив себе… І інших… І братів, і сестер, і всіх близьких. І що це там за люди, що їм це потрібно? Для чого? У чиїх інтересах? Насмішки? Кпини? Терор? Зроблено це з розрахунком? По глупоті? Для рішення проблем? Для їх ускладнення? У намірах добрих? Злих?
Ось питання! А відповіді нема… Усе мовчить, душа мовчить, розум мовчить. І повітря мовчить. Перебирає в уяві своє минуле. Ось він, ось його брати. Земля, небо, простори. Його батько і мати косять у полі. Сопрон, Петро і він, Іван, біля них. Сопрон пасе між півкопами корову, Петро і Іван бавляться — сидять обидва на дорозі просто в поросі і старанно насипають рядочки купок. Вони також косять. Це не купки пороху. Це копи збіжжя. Їх обличчя запорошені, носи замурзані. Ось необережний Іван зачепив ногою за «півкопу» і знищив її. Петро сердиться, зчиняється крик. Прибігає мати — загоріла, піт очі заливає… Дістається обом, а потім іде назад до своєї роботи.
То знов вони йдуть «з мамою» на всеношну до церкви. Йому «болять нозі», проситься «на руці». Мама бере, несе. Йому гарно і радісно. Здалека чути бамкання дзвону. А ось він уперше біжить з торбиною до ліплявської школи. Це не близько, бігти не легко, сніг глибокий. Але йому радісно, як і завжди, коли він робить щось нове. А ось він учень канівської міської школи, вже «великий», бавиться в індіянів, перший учень і перший пустун. Ось він уже гімназист, рішає рівняння з кількома невідомими, залицяється. Непомітно настають роки юнацтва — удень поле, — увечорі сади і ночі над Дніпром, і співи, і кохання… Пригадує Марусю — смугляву з пушком волосся біля вух, з м'яким поглядом великих карих очей. А там великі події — військова служба, артилерія, гармати. Війна. Він командир. Міцний, діловий. Він командує батареєю, його нагороджують. Поразка армії у Східній Прусії. Полон. Довгі роки полону, і туги,
Якась бездонна прірва виринає далі перед внутрішнім зором. За ним біжать, полюють, відбирають землю… І питання: що я злочинного на цій землі вчинив? Думкою, ділом, наміром? Ах, кляси, ах, Маркс, ах, Ленін? О! О! Як знайти слова? Щоб висловити вас і щоб ви збагнули. І щоб вас прокляти з роду в рід, і матір ту, що вас виносила, і ту землю, що не провалилася під вами. О, ви! О, ви!
Тупий біль, фізичний біль, від напливу люті виповняє усе Іванове нутро. Йому робиться млосно. Бере олівець і щось пише:… «належу до категорії людей, що бандитами»… Геть, геть! Що тут поможе? Відкидає олівець, зривається і ходить. Знов сідає, знов пише:… «хочете з мене бога, диявола, звіря, янгола, хама, а я всього-навсього людина. Я не проти законів. Я не революціонер. Я, мій батько, мій дід і прадід — працівники землі»… Чи це гріх? Страшно. Іванова душа не хоче гнутись, не «колеться» і не «оформлюється». Як це зробити? З тією християнською покорою… Коли тебе б'ють в одну щоку, а ще гірше, коли в зуби і ребра, і печінки…
Іван пише і пише. Перший раз у житті щось таке пише. Це «відповідь». Нічого по суті — філософія, мораль. Іван знає, що «для них» це байки.
«Відповідь» пішла. Настало чекання. Дні, тижні, нарешті місяці. Івана знов забули. Але він живе, думає, ходить з кутка в куток, виходить на прохідки. Його співмешканців давно змінили, і їх тепер не троє, а дванадцять… І ніякого зв'язку із зовнішнім світом. Просив дозволу написати листа — відмовили, просив передач — відмовили. Ходив з кутка в куток і думав.
На початку грудня в житті Івановій наступають наглі зміни. Несподівано його знов кидають до «собакарні». Тут були вже інші люди, але порядки ті самі. Не було також Поспіловського. Настала ніч. В'язні клалися спати. Вони були схожі на оселедців у бочці, на книги на полиці. Вони віртуозно використовували площу, підплощу, надплощу і гули рівним, довгим, здушеним гулом, ніби з глибокого підземелля. Це не окремі люди — це зліпок людей — зліплений потом, кров'ю, чадом, димом, смородом. Вони заповнили цей простір і лежать тут, мов сардинки в консервній банці.
Іван не має місця, стоїть при вході, не дивується, не думає, не переживає. Брязнули двері, і на нього з коридору пхнули створіння — півголе, з розпатланим сивим волоссям, замотане великою темно-сірою жіночою хусткою. Гул ураз стихає. Очі всіх скеровуються в напрямі з'яви. З'ява стоїть непорушно. Довге, хистке тіло, довгий ніс, Довгі, ніби у моржа, звислі вуса. І Щось потиху, невиразно мимрить.
Іван дивиться… Дивиться і пізнає в тій дивовижі свого співкамерника діда Лугового. І жахається. Можливо, вперше в житті — жахається, тим справжнім пронизливим до самих кісток, жахом, від якого стигне кров і забиває дух. Бідне, висмоктане, нагло дуже постаріле, зовсім божевільне єство, що невідомо яким чудом ще стояло і хиталося, мов стеблинка на легкому вітрі.
— О! О! Павук! Ловіть, ловіть! Павукиии! — скаржилось воно плаксивим голосом з поглядом, в якому були скупчені жалі всіх часів і всього світу. І намагалось розпачливими рухами звільнитись від тих павуків і не могло звільнитися.
— Сідайте, — говорить дерев'яним голосом Іван, хоча тут не було де сідати.
— Ні, ні, ні! Не знаю! Не знаю! Я не знаю! Це він! Це він О! О! Знов павук!
— Пилипе Матвійовичу! Що з вами? — отямився і запитав Іван.
Єство враз замовкає, сірим, згаслим поглядом довго дивиться на Івана і несподівано починає реготати.