Техану

Ле Гуин Урсула Кребер

— Лежи, лежи спокійно, — лагідно просила його Тенар, тому що Оґіон намагався сказати ще щось, знайти якісь важливі слова, але йому бракувало повітря, він знову почав задихатися. Врешті-решт, судомно сіпнувши головою, він прошепотів:

— Навчи її! — і надовго затих.

Їсти він не хотів і лише час від часу просив напитися води. Близько полудня Оґіона зморив сон, а прокинувшись — уже надвечір, — він сказав:

— Пора, доню, — і сів на своєму ложі.

Тенар, посміхаючись, узяла його за руку.

— Допоможи мені звестися на ноги.

— Ні, ні! Що це ти намислив?

— Так, — твердо сказав старий. — На волю. Я не хочу вмерти у чотирьох стінах.

— Куди ж ти підеш?

—

Байдуже куди. Було б добре дістатися до лісової стежки, — відповів Оґіон. — А далі — до того бука, що росте на пагорбі, над галявиною.

Побачивши, що чаклун спромігся самотужки підвестися і таки справді збирається вийти надвір, Тенар кинулася допомагати йому. Разом вони дісталися до дверей, і він, обернувшись на порозі, обвів прощальним поглядом свою вбогу оселю. У темному куті праворуч від дверей тьмяно блищала його висока патериця. Тенар намірилась було взяти її, та Оґіон тільки похитав головою.

— Ні, — сказав він, — не треба. — І огледівся, ніби намагаючись щось пригадати. — Ходімо.

Коли надворі в обличчя йому війнув свіжий західний вітер, старий поглянув на високий небосхил і сказав:

— Добре!

— Дозволь мені покликати когось із села, і ми віднесемо тебе на ношах, — запропонувала Тенар. — Люди залюбки виконають будь-яке твоє прохання.

— Я хочу дійти сам, — промовив чаклун.

З-за дому вибігла Терру і, раптово споважнівши, задивилася на Оґіона й Тенар, які неквапно, зупиняючись через кожних п'ять-шість кроків, аби старий міг перевести подих, простували через зарослу густими травами галявину до лісу, що спинався вгору крутим схилом Великої Кручі. Нестерпно пражило сонце, натомість вітер був майже крижаним. Їм знадобилося чимало часу, щоб перейти через галявину. Коли вони нарешті дісталися до високого молодого бука, що ріс на узліссі, за кілька кроків від гірської стежки, Оґіонове обличчя посіріло від утоми, а ноги підгиналися, наче трава під вітром. Чаклун важко опустився просто на землю між міцним корінням дерева і сперся спиною на стовбур. Він доволі довго не міг ані говорити, ані поворухнутися, а його серце гупало так надсадно, що здавалося — груди старого ось-ось розчахнуться від виснажливих глухих ударів. Але зрештою він усміхнувся і прошепотів, звертаючись до Тенар:

— Все гаразд.

Терру весь цей час ішла за ними назирці. Тенар підійшла до дівчинки, погладила її по голові і щось тихо сказала. Тоді повернулася до Оґіона і пояснила:

— Зараз мала принесе ковдру.

— Мені не холодно.

— Зате я змерзла, — посміхаючись, заперечила Тенар.

За мить прибігла дівчинка, несучи під пахвою складену вовняну ковдру. Вона щось пошепки сказала Тенар і подалася геть.

— Колючка дозволила їй подоїти козу. Заодно й подбає про дівчинку, — сказала Тенар Оґіонові. — Тож я можу залишитися тут, із тобою.

— Ти завжди маєш якийсь клопіт і повсякчас піклуєшся про інших, — сказав Оґіон хрипким шепотом — говорити інакше він уже не міг.

— І чомусь завше доводилося давати собі раду зі щонайменше двома гризотами заразом, — погодилась Тенар. — Але тепер я лише тут, а не деінде.

Оґіон кивнув.

Він довго сидів мовчки, спираючись спиною на дерево і заплющивши очі. Дивлячись на його обличчя, Тенар бачила, як воно гасне — так само повільно, як осяяний призахідним сонцем обрій.

Потім Оґіон розплющив очі, вдивляючись у високе небо. Здавалося, він бачить, як там, у залитих золотавим сяйвом, неозорих просторах, відбувається щось надзвичайне. А відтак старий невпевнено, ніби вагаючись, прошепотів:

— Дракон?..

Сонце сховалося за обрій, вітер вщух. Оґіон поглянув на Тенар.

— Все! — збуджено промовив чаклун. — Тепер усе змінилося!.. Все інакше, Тенар! Ти чекай... Чекай тут, бо... — Старий зненацька

дрібно затремтів, як гілка дерева на дужому вітрі. Він дивився кудись у далечінь над головою Тенар. Він узяв її за руку; вона нахилилася до нього, і чаклун назвав їй своє Істинне ім'я, щоби після смерті залишитися в пам'яті людей самим собою.

Потім Оґіон стиснув руку Тенар і, заплющивши очі, почав виснажливий двобій зі смертю, намагаючись вдихнути бодай ковток повітря. Невдовзі він затих назавжди і, лежачи на землі, став схожим на один із коренів могутнього бука. В небі зажевріли перші зорі, і їхнє світло сіялося крізь листя і гілля дерев.

Тенар сиділа біля небіжчика, і її зусібіч оточувала густа пітьма. Раптом на галявині тьмяно блиснуло світло ліхтаря. Вона накрила теплою ковдрою й себе, і мерця, але її рука, що міцно стискала його руку, геть задубіла, так ніби вона тримала у ній крижинку. Тенар іще раз торкнулася чолом Оґіонової долоні і важко підвелася на ноги. У неї паморочилася голова, а тіло заніміло і здавалося чужим. Вона рушила назустріч тому, хто йшов через галявину з ліхтарем у руці.

А відтак Оґіонові сусіди до самого ранку сиділи біля небіжчика, і тепер він уже не міг прогнати їх геть від себе.

* * *

Маєток володаря Ре-Альбі височів на голій скелі просто над Перепадиною. Рано-вранці, ще вдосвіта, чарівник, котрий служив у тутешнього шляхтича, зійшов по дорозі, що вела від маєтку через село до будинку Оґіона. Незабаром прибув і ще один чаклун, який дістався сюди з Порт-Ґонта, потемки спинаючись угору крутою стежиною. Ніхто не знав, як вони довідалися про смерть Оґіона, — чи то до них дійшов поголос, чи то чаклуни отримали цю сумну звістку завдяки своїй магічній силі.

У Ре-Альбі не було свого чаклуна чи ворожбита — адже поряд жив сам Оґіон, а ще людям допомагала місцева знахарка, тітонька Слань: вона могла відшукати загублену річ, вилікувати від хвороби, вправити вивихнутий суглоб — словом, займалася дріб'язком, задля якого ніхто не став би турбувати старого мага. Тітонька Слань мала вельми сувору вдачу, жила самотньо, навіть не думаючи про заміжжя, а ще, схоже, ніколи не милася. Її сиве волосся було заплетене у безліч кумедних кісок та вузликів-оберегів, а повіки почервоніли від диму чарівного зілля, яке вона постійно палила у своїй господі. Це вона першою прийшла тоді з ліхтарем через галявину, а потому разом із Тенар та іншими селянами цілу ніч просиділа біля тіла покійного Оґіона. Саме вона запалила воскову свічечку під скляним ковпаком і розігріла запашну олію на глиняному тарелі; крім того, вона промовила всі ті слова, які належить говорити у подібних випадках, і взагалі зробила все, що слід було зробити. Перед тим, як обмити тіло, вона лише швидко глипнула на Тенар, немов питаючи в неї дозволу, й одразу взялася до справи, яка вже давно стала для неї звичною. Адже сільські відьми зазвичай не лише готують небіжчиків до похорону, а й нерідко самі їх ховають.

Коли ж до лісу прийшов чаклун із маєтку володаря Ре-Альбі — високий молодий чоловік із сосновою патерицею, оздобленою срібним навершям, а потім до нього приєднався другий маг, із Порт-Ґонта (то був огрядний чолов'яга середнього віку із короткою тисовою патерицею), то тітонька Слань навіть не підвела своїх налитих кров'ю очей і надалі продовжувала щось зосереджено нашіптувати, дотримуючись старовинних жалобних звичаїв.

Коли ж вона нарешті поклала тіло так, як йому належить лежати в могилі — на лівому боці, підібгавши коліна, — то насамкінець поклала у його розкриту ліву долоню крихітний оберіг, ретельно загорнутий у клапоть м'якої козячої шкури і перев'язаний барвистою шворочкою. Але чаклун із Ре-Альбі кінчиком своєї патериці недбало відкинув вузлик убік.