Техану
Шрифт:
— Пані Ґоя? — почувся чийсь чемний голос.
— Заходьте! — запросила вона.
Вони ввійшли до хати. Їх було п'ятеро, але здавалося — вдвічі більше: в тісній кімнатці всі вони виглядали високими і кремезними. Гості збентежено озиралися навколо, і Тенар зрештою теж збагнула, що саме їх вразило.
Біля кухонного стола стояла жінка з довгим і гострим ножем у руках, а перед нею на різницькій дошці лежали зеленаво-білі жаб'ячі лапки, а поряд — купка скривавлених тельбухів. У темному кутку за дверима причаїлася дитина, страшенно потворна і покалічена: по суті, у неї бракувало половини обличчя, а замість однієї руки було щось на
Чоловіки відразу відвернулися; і тепер перед їхніми очима була лише літня жінка, що стояла біля столу, заваленого розпанаханими жабами.
— Пані Ґоя? — повторив своє питання один із чужинців.
— Авжеж, саме так мене звати, — сказала та.
— Ми прибули із Хавнору, нас послав Король, — ґречно пояснив той самий чоловік. У сутінках вона погано бачила його обличчя. — Ми шукаємо нашого Архімага, Яструба з Ґонту. В день осіннього Сонцестояння відбудеться коронація короля Лебанена, і він дуже хотів би, щоб Архімаг, його друг і вчитель, допоміг йому підготуватися до цієї церемонії і сам коронував би його, якщо, звичайно, побажає.
Чоловік говорив рівним спокійним голосом, звертаючись до Тенар як до придворної дами. Вбраний він був доволі просто: потерті шкіряні штани, запорошена біла сорочка з лляного полотна, гаптована золотом навколо коміра.
— Його тут немає, — відповіла Тенар.
Двійко сільських хлопчаків зазирнули у двері й одразу ж зникли. Небавом їхні крики завмерли у темряві.
— А не могли б ви, пані, сказати нам, де він? — чемно запитав чоловік.
— Не можу.
Тенар обвела гостей повільним поглядом. Колишній страх, який вона відчувала, вивітрився. Вона упевнено стояла біля кухонного столу в Оґіоновому будинку і тепер чудово розуміла, чому Оґіон ніколи не боявся можновладців.
— Ви, мабуть, утомилися після довгої дороги, — сказала Тенар. — Не бажаєте присісти? Вино на столі. Зараз я помию склянки!
Вона відсунула дошку на край стола, занесла жаб'ячі лапки в комору, викинула тельбухи у відро з помиями, щоб Колючка потім віднесла їх свиням ткача Вітряка, ретельно вимила руки й кухонний ніж, тоді налила в миску чистої води і помила ті дві склянки, з яких вони з Яструбом щойно пили. У шафі була ще одна чиста склянка і два глиняних кухлі. Все це вона поставила на стіл і налила гостям вина: трунку в пляшці якраз вистачило, аби почастувати всіх. Чоловіки перезирнулися і продовжували стояти: в кімнаті бракувало стільців. Проте відмовлятися від почастунку було б неґречно, тож кожен із гостей підняв свій келишок із вином, кожен щось ввічливо промимрив, а тоді вони одностайно випили за здоров'я господині.
— Оце так! — нараз вигукнув хтось із чужинців.
— Це ж андрадейське вино! З торішнього врожаю, — вражено додав другий, звертаючись до товариства.
Третій похитав головою і повагом заперечив:
— Так, андрадейське. Але з року Дракона.
Четвертий мовчки кивнув, погоджуючись із таким визначенням, і знову пригубив зі своєї чарки.
А п'ятий, той, що першим звернувся до Тенар, підняв глиняний кухоль, вклонився господині і врочисто промовив:
— Це велика честь для нас, пані,
— Це Оґіонове вино, — сказала жінка. — І дім теж належав Оґіонові. Тепер він, щоправда, став домом Айґаля. Ви знали про це?
— Так, пані, знали. Король послав нас на Ґонт, будучи переконаним в тому, що Архімаг неодмінно прийде саме в цей дім; а коли звістка про смерть Оґіона долинула до берегів Роуку і Хавнору, то наш володар упевнився в цьому ще більше. Після того, як Архімаг верхи на драконі покинув Роук, про нього нічого не чули ні на острові Мудреців, ні в королівському палаці. Але Повелитель хоче знати — та й усі ми також, — де ж Архімаг і як він почувається. То як, пані, був він тут чи ні?
— Не можу сказати, — відповіла Тенар, марно намагаючись ухилитися від прямої відповіді; вона помітила, що й гості це розуміють, підвелася з-за столу і стала біля вікна. — Тобто я вам цього не скажу. Як на мене, Архімаг сам повинен вирішити, чи хочеться йому з вами зустрічатися. А якщо він воліє триматися від вас подалі, то ви його ніколи не знайдете. Адже ви, звісно, не збираєтеся шукати Архімага всупереч його волі?
Найстарший і найвищий з-поміж гостей сказав:
— Для нас закон — воля короля.
А той, що першим озвався до Тенар, примирливо пояснив:
— Адже ми лише посланці. Нам доручено передати Архімагові послання короля й отримати відповідь.
— Я подбаю про те, щоб він отримав послання короля.
— А як же відповідь? — запитав найстарший чоловік. Тенар промовчала, а той, що заговорив до неї першим, сказав:
— Ми ще кілька днів погостюємо тут, у маєтку посадника Ре-Альбі, котрий, почувши про прибуття нашого корабля, гостинно запросив нас до себе.
Вона раптом відчула, що ось-ось потрапить у пастку, що зашморг уже стягується навколо її шиї. Хоча й не розуміла, звідки взявся цей страх. Либонь, Яструбова вразливість, його відчуття власної безпорадності передалися і їй. Розгубившись, Тенар вирішила прикинутися простою сільською жінкою, такою собі доброзвичайною кумасею — а втім, хіба вона не була нею насправді? У такій ситуації відрізнити оману від дійсності було дуже складно... Тенар схилила голову й сказала:
— Так, у посадника вам буде набагато зручніше, панове. Ми тут, як бачите, живемо дуже просто, так само жив і покійний Оґіон...
— І п'єте андрадейське вино, — додав той, котрий визначив рік виготовлення вина, вродливий ясноокий чоловік з чарівливою усмішкою. Тенар, продовжуючи грати свою роль, знову схилила голову, наче не розуміючи, про що йдеться. Та коли вони вже вервечкою, один за одним вийшли з дому, вона зрозуміла, що навіть якщо вони досі не здогадалися, ким вона є насправді, — не збагнули, що вона та сама Тенар, Ясна Пані з Каблучкою, — то все одно незабаром дізнаються про це, а отже, і про те, що вона добре знає Архімага і може стати провідником до його сховку.
Коли двері зачинилися, Тенар важко зітхнула. Колючка теж зітхнула і аж тоді нарешті закрила свого роззявленого рота.
— Я — ніколи! — задоволено сказала пастушка й подалася до своїх кіз.
Із темного закутку за дверима вибралася Терру; вона причаїлася там, сховавшись від чужинців за Оґіоновою патерицею, вільшаним костуром Тенар і своїм маленьким ліщиновим дрючком. Вона знову трималася скуто, несміливо, втупивши очі в землю і притуливши до плеча спотворену половину обличчя, хоча відколи вони оселилися тут, вона майже облишила цю звичку.