Талан
Шрифт:
Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?
Квітка. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!
Лучицька. Чого ж то? З якої причини?
Квітка. Одна причина, одна!
Лучицька. Все я?
Квітка. Що ж ти з ними вдієш! І кланяться перестали... Нема просвітку: руки складай та й лежи нікчемною колодою, поки згниєш.
Лучицька. Я? Я тобі світ заступила?
Квітка.
Ті ж і Гаша.
Гаша (вибіга). Бариня на минутку зовуть вас... сюда...
Квітка. Сейчас! (Іде за нею).
При світі блискавки видко в гущавині бариню і Квітку.
Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї - так ясно що: зайву личину тра набік!
Квітка (хутко, скажено). А! Наконец-то комедии разоблачу! (Бере Лучицьку за руку). С кем это вы изволите любовные переписки вести? (Лучицька дрижить. Пауза). От кого - не роли, а любовные письма получаете?
Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
Квітка (напряженнее). С кем обниматься изволили?
Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Гвалт?!
Квітка (несамовито). С кем об-ни-ма-лась?
Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню...
Квітка. Одна шайка! Где бы он взялся здесь?!
Лучицька. Проездом... Клянусь богом... Опомнись!
Квітка. Где письмо? Отдайте мне его!
Лучицька. Вот оно. (Дістає).
Квітка (вирвав). От какого-нибудь поганого актеришки - и у сердца храните... А! знаю, от какого мерзавца это письмо!
Лучицька (пошатнулась і ухопилась за спинку стула; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего мне человека...
Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди?
Лучицька (ніби одгонячи образу рукою, а другою за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!
Квітка (ловить слова у листі). А-а! Вот оно: "богорівна", "неспогадана", "верніть мирові дар божий"! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеаанием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буффа, а настоящий герой был за кулисами...
Лучицька (задихаючись). Остановитесь!..
Квітка. Туда вас тянет, туда манит цыганская жизнь, а здесь - тоска, разойтись негде...
Лучицька. Ай!! Бесчеловечно! Безбожно! За что же? За что? (Рида).
Лучицька і Палажка.
Палажка (підбіга). Що знов? Що?
Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалась! І за що? Обридла... світ заступила... в тім і вина! (Лама руки). А! Дайте ж мені чого... щоб я... навіки забулась... Тільки далі од цього місця, далі!
Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!
Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню! Беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього - ні рубця... Підводу найміть...
Палажка. Та хай їм все завалиться! Я зараз... Тільки надворі горобина ніч.
Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серця не займе. Грім одразу уб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують... Ходім!
Няня її піддержує.
(Вона сливе пада). Боже! (Сповза з рук няні на коліна). Скінчи мої муки!.. Над силу кара, над силу!
Грім, дощ, буря.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Велика на першім плані кімната, зовсім проста. Двері одні посередині, а другі, маленькі, зліва. Шкапи з книгами, нотами і дорогими костюмами. Зліва - писарський стіл; на ньому афіші, тетраді; обік його крісло і стул. Справа навпроти - столик і дзеркало з причандалами для гримировки; при ньому стул, лампи і свічі.
Котенко, парикмахер і потім Безродний.
Котенко. Що се? Новий парик? Нові втрати?
Парикмахер. У нас же не було на Богдана.
Котенко. А на сотника, на Карася?
Парикмахер. Степан Іванович казали, що не підходять.
Котенко. Що ти мені з своїм Степаном Івановичем? Щоб, як і він, процвиндритись! Минуло панування: я тут хазяїн, а він у мене слуга...
Парикмахер. Та я, як прикажете...
Безродний (входить). Чи не подивишся, Юрій Савич, на кін? Чи так обставив?