Такий він був...
Шрифт:
Вона, прочунявши від несподіванки, допомагала чоловікові скидати тюремне лахміття. Пес ще не наважувався наблизитися. Сів оподалік і пильно стежив. Очі сторожко вдивлені в людину, з пащі звисає язик, дихає швидко й неспокійно.
Омелян розказував:
— Спершу я сидів у нашому місті. Почалися допити…
— Чи вони сказали, за що тебе ув’язнили?
— Ні, ані зразу, ані потім. Допитували ж завжди про те саме: про мене, мою сім’ю і приятелів. І до якої організації я належав. І вимагали, щоб видав ворогів совєтської влади. Не помогли запевнювання,
— Спершу списували все, що я говорив, і наказували підписати. Та згодом набридло їм, мабуть, слухати й писати те саме. Почали гостріше вимагати, щоб виказав спільників. А далі почалися знущання й муки.
Омелян не мав зовсім передніх зубів: їх вибив слідчий. Пальці на обох руках були покривлені: їх ломили між дверима, і вони зрослися криво.
Марія закривала руками очі й схлипувала. Фікове схвильовання дійшло до крайности: він підійшов до господині, готовий боронити її від приблуди. Але погляд цих очей, знайомий погляд …
Чий це погляд ? …
Фік стояв, дивився і наче пригадував собі щось. І нараз ніздрі вловили знайомий запах, бо тюремне лахміття Марія викинула вже геть.
Та ж це пан!
Фік кинувся до Омеляна, став на задні ноги, передні поклав на нього і нюшив. Коли ж Омелян нахилився, лизнув його обличчя. Так, це був він, його пан!
З радісним гавканням пес почав кружляти довкола Омеляна, підстрибувати, лизати його руки й ноги. В його очах було велике щастя, велика псяча радість.
А Омелян розказував:
— З одної тюрми перевели в другу. Людей привозили й вивозили, і крізь тюремні мури доходили до нас тривожні вістки про тортури та розстріли. Чекав і я на свою чергу. Але вибухла війна. Ожила надія. Разом з нею страх, що пас винищать. Нам звеліли збиратися. Може, не всім. Тепер знаю, що частину в’язнів вистріляли в тюрмі, а тюрму запалили. Групу в’язнів, до якої належав я, вислали під конвоєм на схід. Не знаю, чим керувалися у виборі.
— І знову ожила надія. І мрія: втікати. Але конвой був сильний. Не вдалося б. Та наша дорога вела через ліс. В одній хвилині з гущавини вискочив український бойовий відділ, постріляв конвоїрів і визволив нас. А багато в’язнів вони постріляли в лісах, кого не встигли замучити в тюрмі…
Фік лежав біля ніг змученої людини. Чи розумів він щось із того, що розповідав його пан?
Одне він напевно зрозумів: змінився його господар. Але він є, повернувся додому.
Хто знає, може нагадався йому і його перший господар, що не повернувся ніколи.
БУРХЛИВІ ХВИЛІ
Знов настали щасливі дні в домі Ставничих. Омелян відпочив і підкріпився, вставив у дентиста штучні зуби, набрав нових сил. Правда, ніколи вже вони не повернулися вповні, як не повернулась і його лагідна вдача. Його нерви були розшарпані, і він ще довший час кашляв. Але жив
Школу знову відкрили, і Омелян приступив до своєї праці. Сім’я одержала своє житло. Недавнє горе почало трохи забуватися.
І, як давніше, Фік знову ранком ішов до школи. І ніс господареву торбинку. Знали його всі в містечку, знали всі школярі. Але він ні з ким не приязнився, не дозволяв чужим дітям торкатись до себе. Начебто був гордий з приналежности до їхнього вчителя.
Разом з батьком ходила тепер до школи Марточка. Батько проводив її за руку, перед ними йшов Фік, піднісши голову і кріпко тримаючи в зубах торбинку. Його карі очі були повні радости.
І знову ввечері очікував він Омеляна біля вікна. Як же радісно було Омелянові входити в хату, яка чудом збереглася, яке щастя було бачити знову дружину й дітей, яких уже й не надіявся побачити.
І як добре було мати пса, що вірно служив своєму господареві. Недавні страшні переживання поволі блідли, але не забувалися.
Часи були бурхливі й неспокійні. Німці збирали контингенти, арештували й розстрілювали людей, вивозили молодь до Німеччини. Як і багатьом іншим українським сім’ям, Ставничим здавалося, немов пливуть вони на човні, що його підкидають бурхливі морські хвилі. Тільки глянь, надбіжить велика, чорна хвиля, поглине човен, і всі пірнуть у безодню.
Неоподалік містечка ріс старий, великий ліс. В ньому не було тиші давніх, мирних днів. Десь в гущавині снувалися якісь люди, появлялися й зникали, як тіні. Інколи затупоче копитами кінь і разом з їздцем порине у безвістях. Уночі ліс оживав: люди проходили цілими відділами, таборували, жили у воєнному поготівлі. То були українські партизани.
Зв’язкові заходили до хат знайомих і довірених людей, найчастіше поночі, переказували важливі доручення і відбирали харчі.
Уночі в хаті Ставничого відбувались важливі наради.
Фік дуже скоро навчився пізнавати нічних гостей. Вони пахли лісом і ще чимось привітним, як Омелян. Його розум казав йому, що це приятелі, бо й господар зустрічав їх дружньо. Звичайно в таку пору він залишався надворі і на наказ «вартуй» ходив біля хати мовчки і нюшив. Його рухливі ніздрі втягали повітря, ходили швидко, наче маленький мотор.
Хто йде дорогою?
Хто скрадається поза хатами?
Чия тінь лягла на полі?
Хто це біжить швидко і виринає з нічної темряви — приятель чи ворог?
Легкий скавучок під дверима — і кудись зникають люди-тіні, а господар і пес наче сплять мирно на своїх місцях.
Ніч мовчить, береже таємниці людей, що порвалися до нерівного бою.
Фік вартує. Може це частина його заслуги, що німцям нічого не вдалося знайти в домі Ставничних і нікого не застукали вони з тих, на кого полювали.
Життя було повне хвилюючих подій. Вони спочатку йшли вслід за гордовитою, переможною німецькою армією, але дедалі все наче повернулося, і вони стали випереджати її: розбиту і вкриту ганьбою поразки й нестримного відступу.