Такий він був...

Парфанович Софія

Вдень, коли люди розходились на працю, було тихо. Зате вечорами панував гамір, як у вулику, штовханина, плач і крики дітей, сварки. Кожен мав щось розказати про події дня. А з них найважливіші були: реєстрація і відрядження на працю.

Реєстрація відбувалася зразу ж, як тільки люди прибували до табору. Її переводили німки. Були вони не менше суворі, як чоловіки, інколи й більше безоглядні та нетерпимі до чужинців. Для них усіх вже пропала відвічна мрія Германців: здобути родючу українську землю, про яку розказували легенди, що вона медом і молоком тече. Оце замість тої землі мають її людей і мусять їх ще годувати. Врешті, згідно з нацистською наукою, вони були панівним народом,

а ці люди їхніми рабами. Чи там на тій землі, чи тут, засудженими на винищення. Винищити «авсроттен» було одним з головних німецьких кличів того часу.

Але не так то легко було вигубити нашого брата. З вдачі твердий і видержливий, терпеливий, відважний і бойовий, він ставив спротив всюди, де міг, а тут, у таборі, один одного зберігав і рятував, як міг. Пізнали це й Ставничі.

Ані коней, ані Фіка не було з господарями. Що сталося з ними? Невже їх спіткала доля, яку обіцяли їхнім господарям німці?

Під час реєстрації зараз же першого дня вийшло он що:

— Маю коні і пса, — заявив Микола.

— Ферботен! [1] — обурилась німка-службовичка.

1

заборонено

— Алеж ми без них не погоджуємось залишитися! — заявили нараз обидва чоловіки.

— Мовчати, швайґен! — визвірилася німка. — Ми наказуємо! Коні відрядимо на господарство. І вони теж мусять працювати для перемоги.

Чоловіки переглянулися. Ще тепер, коли вже все валилося, вони сподіваються перемоги. В голову їм ударив нацистський режим і його змаг до панування.

— Алеж коні наша власність і, якби не вони, ми сюди й не добрались би, — пробували боронитися.

— Дістанете посвідку, що ви їх здали. З нею підете до команди табору. А щодо пса: Ганс, забери пса і заведи його до інших! — дала німка наказ помічникові.

— Змилуйтеся! — благали вже всі разом. — Це ж не звичайний пес. Він пройшов стільки! Його господарів вивезли большевики… він беріг нас …

— Не цікавить мене історія вашого пса. Забрати!

Марія взяла Фіка на руки, закутала в своє пальто і заявила, що нікому його не віддасть.

Двоє вояків підскочили до Марії, один скрутив їй руки назад, а другий вхопив пса. Била ногами, плювала й кричала. Омеляна, що став її боронити, ударили двічі в лице.

Фік виривався з рук вояка, гавкав і гарчав, укусив його в ногу. Вояк палкою вдарив пса по голові, а потім узяв за ноги і кудись поволік.

Діти плакали, Марія виривалася бігти, але її здержали чоловіки. Цим подіям приглядалися люди, що купчилися біля урядового бараку.

Обидві сім’ї приділили до одного з бараків. І часу їм не дали на розпуку та побивання. Приспішували: «Шнель, шнель, форвертс!» [2] Мусіли швидко занести рештки свого майна, щоб успіти приміститися перед ніччю. Усі були зморені, схвильовані та пригноблені. Марія й донечка плакали. Як же можливо, щоб Фіка дати отак на загибіль?!

2

Швидко, швидко, вперед!

ЛЮДИ В ТАБОРІ

Люди відстояли чергу за вечірньою кавою й хлібом і повернулися з своїми горщиками вечеряти. Хто мав місце, сидів за столом, інші посідали на ліжка.

Та наших мандрівників не бралася їжа. Вони й не ходили за нею. Поскидали клунки й стали розглядати людей та радитись. А людей було багато, різних. Були в цьому бараку тільки українці, і то з різних областей, з різних повітів. Усі мали за собою

довгу, страшну мандрівку. Не одна родина втратила когось по дорозі: чи то вбитого бомбою, кулею чи застріленого з рук грабіжників або чужих партизанів. У дорозі через гори й Словаччину пропало багато людей.

Он сидить самітня жінка. Не молода вже. Дивиться на новоприбулих і сумно похитує головою, їхала, як і вони, возом. Чоловіка з кіньми забрали ще в Україні до війська, а її саму відрядили потягом на захід. Їхала довго, потяг затримували на бічних рейках, і там доводилось стояти по кілька днів. Просто чудом пережила страхіття бомбування залізничих станцій.

Що проти всіх тих нещасть життя одного пса?

Он сім’я: батьки і дочка. Їхали з трьома синами, а тепер не мають ні одного — усіх поволікли кудись комуністичні парашутисти, як переходили через гори. Люди потішають, що може повернуться. Хто знає, чи не вбили їх там де?

Он ще самітня жінка. Їхала з чоловіком і одруженою донькою. На Словаччині розлучилися: донька поїхала до Братислави, а батьки залишилися. Попали у воєнну заметіль, чоловік з возом десь пропав, а її саму відрядили до табору.

Є сім’ї, що мають щастя, бо вони всі разом. Але, як і інші, покинули рідну хату, бо життя під большевицьким пануванням переконало, що скорше або пізніше грозить їм смерть. Вони розказують про свої переживання.

Слухає їх мати, волосся якої вже присипала сивина, хоч вона ще не стара. Мала двоє дітей: синка і доню. Тепер сама. Хлопець ходив до школи. Був чудовий учень і патріот. Хоч йому було тільки шістнадцять літ. Уже в тому віці належав до націоналістичної організації, був провідником клітини в своїй клясі. Мати благала його, щоб кинув: вони бо не мали чоловіка і батька, що помер ще за Польщі. Хлопець — єдина надія. Але він казав: «Мамо, я дуже люблю тебе, але Україну люблю більше». Одного дня большевики забрали його таки зі школи, і слід по ньому згинув. Мати шукала його по тюрмах, по судах, писала до найвищих чинників. Був такий молодий! Ніде в світі не засуджують таких молодих хлопців та ще й за політичні провини. Але нізвідкіля не дістала відповіді. Пропав, як камінь у воду.

— А донька? — хтось запитав.

Жінка похилила голову й ледве чутно сказала:

— Одружилася з большевицьким старшиною і поїхала з ним кудись у світ.

Бо була війна і людьми, як листям, мела. Коли прийшли німці, мати шукала свого сина по всіх тюрмах, але ніде не натрапила на його слід. І поїхала на захід, відреклася доньки, що одружилася з ворогом.

Селянська сім’я. Чоловік, жінка, дівчинка, малий хлопець. Двох старших хлопців німці розстріляли на міському ринку. На очах батьків. За приналежність до підпільного руху. Молодший падав перший, успів ще перехреститися; старший ще мав час крикнути: «Слава Україні!» Кров бризнула на їхні вишивані сорочки.

Як же ж сталося, що тепер вони тут, між людьми, що втекли до Німеччини?

— Рятуємо те, що залишилося: двох молодших, їх напевно спіткала б смерть з руки большевика, бо вони є такі ж патріоти, як були обидва їхні брати. Славко — йому вісім літ — вже тепер каже: як виросту, піду воювати за Україну і помщуся за Василя й Ореста. Але чи вдасться нам, чи вдасться їм зберегти життя?

Тепер уже говорять усі навпереміш і в усіх один неспокій і один сумнів: що буде далі? Як доведеться жити тут, у Німеччині, що хилиться до упадку? Але де вже їм тепер розв’язувати такі далекі питання! Для них тепер найближче, найважливіше: що зроблять з ними німці? Порозсилають по фабриках, що стоять під постійним бомбуванням, чи держатимуть в таборах? А як прийде до якихось мирових переговорів, чи видадуть большевикам, щоб заплатити ними за свої невдачі ?