Такий він був...
Шрифт:
А що буде з кіньми? Їх же на еміґрацію не пустять. І ними ж ми маємо вертатися додому. Бо чекай-дочікуйся транспортів! А ми запряжемо Карого й Шпака чи двох Гнідих, батіжок в руки і:
— Вйо, мої коники, вйо, діти! Як приїхали, так і повернетеся! До вільної, соборної, незалежної, бандерівської, мельниківської, гетьманської, демократично -революційної багрянівської, доленківської… Вйо, гайта, вісьта, соб і цабе, ти, борозний, і ти, підручний!
Чи не про це говорили між собою Фік і Бурцьо, і Босий, і коні, їхні приятелі, коли зустрічалися чи то в стайні, чи на пасовиську? Може й вони надіялися кожної хвилини
СКРИНІНҐИ
Чого як чого, але цього слова Фік не розумів. Слово чуже, ніколи в собачому словнику не вживане. Почувши його перший раз, Фік почав дбайливо нюшити. Його ніздрі кривилися вліво і вправо, втягаючи повітря. Але, крім запаху звичайного пилу, кінського гною та харчів, нічого не вдавалося вловити його чуйному носові. Ах, правда, запах його господарів!
Вранці зібралася ціла сім’я, і Фік дивився на неї здивований. Не було ж свята, ні неділі, діти пішли до школи. Та й не пора була на прогулянку, бо осінь, погода дощова. Але господарі поговорили і десь пішли. Тож краще й собі податися до стайні, розвідати, які є новини.
А новина була. І ім’я її: скринінґ. Від чого воно, це слово? Кажуть, що «скрін», то сито. Значить, скринінґ: пересівання крізь сито. Кого пересіватимуть, псів? Ні, людей. Крізь яке сито? Політично еміграційне, міжнародньо-комуністичне, хто його знає ще яке. Але раз таке почалося, значить щось буде. Щось уже рушилося. Не сидіти ж нам тут, в таборі, без кінця, до суду-віку!
Зібралися у великій кімнаті й виповнювали формулярі. Писали, хто вони й відкіля, яких батьків, які мали прізвища, коли та де народилися. А там: коли приїхали до Німеччини, де були, що робили, скільки їм платили за роботу. А чи були в армії, якій?
Тут уже було не одне табу. Знали їх усі: не пиши, що ти з Східньої, тільки з Західньої. Не пиши, що сам поїхав, тільки що насильно вивезли німці. Не пиши, що робив якусь іншу, крім каторжної, роботу, за яку платили обмаль. В арміях не бував, борони Боже, політики слихом-слихати, видом-видати не чув і не видів. Чому не вертаєшся? Бо винищили сім’ю та й мене знищать. Що хочеш робити? Емігрувати! Куди? До Америки!
До Америки! До Америки!
Хитріші мали готові документи, що наявно свідчили про їхню правду. Інколи в поспіху забирали з собою метрику не Медведя, а Медведенка, і не з Печеніжина чи Левандівки, а з Чорнухів, Олексіївни чи Запоріжжя. А тут ще така метрика по-латині чи по-польськи, розбери її. Правда, та була жовта від старости й подерта або дбайливо склеєна, а ця… але на все є спосіб, одна, як і друга, папір. Очевидно, найкраще не мати жадної! Тоді й не видно, котра звідкіля. І загалом документ — шкідлива штука, і не знати, котрий може помогти, а котрий може й угробити людину. Цур їм, отим паперам!
Скринінґи тягнулися й тягнулися. Спершу писали. Потім кликали й переслухували. Кружляли глухі чутки, мовляв, мають і вони своїх донощиків, мають і вони таких, що знають кожного і про кожного. Народ бо наш правдомовний і говіркий, як набридне мовчати й брехати, таки правду скаже, ще й забожиться.
Карту Західньої вивчали напам’ять. Містечко й село знали, як свою Олексіївку,
Штуки вдавалися. Були, врешті, й західняки, ті пролазили, як мурашня, і кари на них не було Господньої. А вже наш брат…
— Ну, і що ж ти поробиш ?! Хитрющі оті французи чи американці, чи хто його знає, чиї вони. Хто їм не довподоби — давай набік відкладати папери. І наших в одну кімнату, а тих, західняків, в другу. Тоді прийшов такий панок у першу кімнату й каже:
— «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!» — а наші тільки роти пороззявляли, бо ніколи вони не чули такої дивовижі! І зайшов він до другої кімнати і каже: — «Нєх бендзє похвальони!» — а західняки, як один, на ввесь голос: «На вєкі вєкуф, амен!» Такі сволочі, не могли помовчати!.. Подумаєш, хваляться, що знають польську мову. Он спробували б по-русски, чи втяли б …
Ну, як пробували, так пробували, як хто відказував, так відказував, але скринінґи йшли. Людей чистили, наче полову від зерна відсівали.
Нова паніка впала на табори: вичищених вивозитимуть з таборів! Большевикам віддадуть! Німцям на поталу, на пожертя! На голодну смерть!
І знову народ гудів, мітингував, погрожував, що не дасть братів, що боротиметься до останньої краплі крови, що...
Трохи вивезли до якоїсь німецької школи і позбавили опіки ІРО. Дістали німецькі харчові картки. Біда була їм. Але поки були табори, то ще там між своїми роздобували харчів, а дехто ще трохи й доспекульовував. І стали добиватися назад своїх прав. Бо й справді, чому вичистили Івана Лисого, а не вичистили Степана Чубатого, обидва з того самого села і на одному возі втікали? Комітети, наради, поїздки довірених …
Нові скринінґи. Вискринінґуваних приймали назад, невискринінґуваних вискринінґовували. Рух був, аж гуло в таборі! Пригадувався анекдот про діда-жебрака та сливки, які кінець-кінцем усі були добрі...
Було б весело, якби не було страшно. Бо ще й тепер можна було бачити авта з червоними зірками, як крутилися вони біля таборів, ще й тепер зникав один чи другий, невідомо, чи набридло йому скитальче життя та й записався на «родіну», чи може захопили десь у місті, між швабами. І хто і де і кого? Глухі вістки тривожили.
Стільки літ і постійно тривога, постійно небезпека. Коли ж, коли воно покінчиться?
Сім’ї Жуків-Ставничих пройшли щасливо всі скринінґи. Навіть не мусіли вибріхуватися. Марія показала знімок Омеляна, зроблений по повороті з тюрми, його повикручувані пальці. Показала довідку з табору, де німці громадили вивезених. І розказала, як згинули чоловік та донька. Про брата й не питалися, бо було ясно, що мандрували разом і були політичними емігрантами, які заслуговують на право азилю.
Про Фіка не розпитували. Але Марія сама розказала нашвидку його історію. Слухали з зацікавленням. Але заздалегідь заявили: «Якщо прийдеться емігрувати, то майте на увазі: псів не можна з собою брати. Заздалегідь подумайте, де його примістити. Коні, звичайно, продайте».
Але ні тепер, ні згодом, коли вже йшла підготова до виїзду, Марія не шукала Фікові приміщення. Натомість шукала способу, як би його забрати з собою.
А Шпака та Карого згодом продали, частинно за гроші, а частинно за харчі та одяг.