Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Так, я Ральф.
— Відтоді, як у Меґі розпочалися перейми, вона без упину кликала якогось Ральфа. Мушу визнати, це мене спантеличило. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь згадувала це ім’я раніше.
— Вона не хотіла й не могла.
— А звідки ви знаєте Меґі, ваша милість? І як довго?
Священик криво всміхнувся і склав свої тонкі красиві руки так, що вони стали нагадувати гострий дах костелу.
— Я познайомився з Меґі ще тоді, коли їй було десять, за кілька днів після того, як її родина перебралася кораблем із Нової Зеландії. Можна з упевненістю і не кривлячи душею сказати, що я пережив разом із
— Ви кохаєте її! — здивовано констатувала Енн.
— Так. Завжди кохав.
— Це трагедія для вас обох.
— Я сподівався, що тільки для мене. Розкажіть мені про неї: що сталося відтоді, як вона вийшла заміж. Я не бачив її вже багато років, але без неї мені не було щастя.
— Я розкажу вам, але тільки тоді, коли ви розкажете мені про Меґі. Ні, я не маю на увазі щось дуже особисте — лише про те, як вона жила доти, поки приїхала сюди. Ми з Людді про неї нічого не знаємо, знаємо лише те, що вона жила десь поблизу Джилленбоуна. Нам би хотілося дізнатися більше, бо ми дуже любимо її. Але вона так нічого нам і не розповіла. Може, через гордість.
Людді вніс тацю з чаєм та наїдками і сів, слухаючи стислу розповідь священика про життя Меґі до того, як вона вийшла заміж за Люка.
— Я би ні за що у світі не здогадалася! Подумати тільки: Люк О’Ніл мав нахабство позбавити її всього і змусити працювати хатньою робітницею! Та ще й мав жорстокість обумовити, щоб її платня надходила на його банківський рахунок! Уявіть собі, бідолаха не мала у своєму гаманці ані копійки відтоді, як сюди приїхала! Я попросила Людді дати Меґі готівкову премію перед Різдвом, але їй стільки всього треба було купити, що ці гроші розлетілися за один день, а більше вона від нас нічого не хотіла брати.
— Не жалійте Меґі, — дещо грубо й різко мовив архієпископ Ральф. — Не думаю, що їй жаль саму себе, тим більше через брак грошей. Бо вони принесли їй мало радощів до заміжжя, хіба ж ні? До того ж вона знає, що робити, якщо у неї виникне потреба в грошах. На мою думку, байдужість Люка завдавала їй значно більших страждань, аніж відсутність грошей. Бідолашна Меґі!
Енн та Людді по черзі розповіли йому в загальних рисах про життя Меґі, а священик тим часом сидів, тримаючи руки «хаткою» і не зводячи очей із широкої крони пальми мандрівника, що росла побіля будинку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, жодного разу не змінився вираз його прекрасних відсторонено-проникливих очей. Він багато чого навчився, працюючи під началом Вітторіо Скарбанци, кардинала ді Конті-Верчезе.
Коли розповідь скінчилася, він зітхнув і перевів погляд на занепокоєні обличчя господарів будинку.
— Гадаю, ми мусимо їй допомогти, оскільки Люк не бажає цього робити. Якщо вона йому не потрібна, то краще для Меґі буде повернутися до Дрогеди. Знаю, ви не хочете втрачати її, але заради неї ж самої спробуйте переконати її повернутися додому. Я надішлю вам для неї чек із Сіднея, щоб вона уникла сорому просити у брата грошей. А коли Меґі повернеться додому, нехай розповідає своїм рідним все, що визнає за потрібне.
Архієпископ поглянув на двері спальні й стривожено ворухнувся.
— Любий Боже, нехай народиться дитя!
Але дитя народилося лише через добу,
Док Сміт, робив невеличкі перерви (акушерка тим часом справлялася сама), щоб підкріпитися, хильнути шкалик рому і перевірити, чи не виявився хтось із його клієнтів настільки нечемним та нерозсудливим, що здумав помирати саме тепер, тоді й вислухав стислу розповідь про історію Ральфа та Меґі — скільки Людді та Енн визнали за доречне йому розповісти.
— Маєте рацію, Енн, — сказав він. — Одна з причин її нинішньої біди — верхова їзда. Відмова від жіночих сідел пішла на шкоду жінкам, які багато їздять верхи. Бо верхова їзда у звичайному сідлі розвиває не ті м’язи, що потрібно для вдалих пологів.
— А я чув, що все це — бабусині казки, — м’яко заперечив архієпископ.
Док вишкірився на нього не надто приязно. Він не любив католицьких священиків і вважав їх кодлом святенницьких та вижилих із розуму ідіотів.
— Можете думати, що хочете, — сказав він. — Але скажіть мені, будь ласка, ваша милість, якби довелося вибирати між життям Меґі та життям немовляти, яким би був ваш вибір?
— Позиція Церкви в цьому питанні є непохитною, докторе. Жодного вибору не мусить бути. Не можна довести до смерті дитину заради порятунку матері, як і не можна доводити до смерті матір заради порятунку дитини, — відповів архієпископ, так само злобно вишкірившись на лікаря. — Але якщо до цього дійде, лікаре, я без вагань наказав би вам рятувати Меґі — і до біса дитину.
Аж охнувши від несподіванки, док Сміт розсміявся і ляснув архієпископа по спині.
— Молодець, добре сказано! Не переймайтеся, ваша світлість, я нікому не розкажу про те, що ви щойно сказали. Але наразі дитина жива, і я не бачу користі з того, щоб її умертвити.
Але Енн подумала: «Цікаво, що б ви сказали, архієпископе, якби це була ваша дитина?»
Приблизно через три години, коли передвечірнє сонце сумно спускалося небом до оповитої серпанком громадини гори Бартл-Фрер, док Сміт вийшов із спальні.
— Що ж, все скінчилося, — сказав він із легким задоволенням у голосі. — Меґі ще довго доведеться оклигувати, але, з Божою поміччю, вона видужає. А її немовля — це худюча, слабка дівчинка вагою п’ять фунтів із велетенською головою та характером, як її ядучо-руде волосся — такого мені ще не доводилося бачити. Цю противнючу мишу й сокирою не зарубаєш, хоча, чесно скажу, в мене мало не з’явилося таке бажання.
Радісний Людді відкоркував пляшку шампанського, яку він спеціально приберіг для такої оказії, і вони встали, тримаючи в руках келихи з шипучим напоєм, що переливався через край, — священик, лікар, акушерка, фермер та каліка — і випили за здоров’я та добробут матері та її дратівливої дитини. Це сталося першого червня, першого дня австралійської зими.