Ті, що співають у терні
Шрифт:
Я вже й так списала майже два аркуші, тому не хочу перетворювати свій лист на шкільний твір, щоб не завдавати собі й тобі зайвого клопоту. Прочитай мій заповіт, Ральфе, а коли прочитаєш його, прийми рішення — що з ним робити. Представиш Гаррі Гоу на офіційне затвердження чи спалиш його і не скажеш ані душі про те, що він існував. Отаке рішення ти маєш прийняти. Мушу сказати тобі, що той заповіт, що зберігається в офісі Гаррі Гоу, я склала рік по тому, як приїхав Педді, й, згідно з тим заповітом, я все лишаю йому. Це пишу, для того, щоб ти знав, що поставлено на карту.
Ральфе, я так тебе кохаю і ладна
Під текстом не було ані підпису, ані ініціалів. Він відчув, як на лобі виступив піт, відчув, як він стікає з волосся на шию. Йому захотілося в ту ж мить спалити всі аркуші, не знайомлячись зі змістом документа. Але огидна стара павучиха добре розрахувала поведінку своєї жертви. Ясна річ, він читатиме далі, бо йому цікаво і він не здолає спокуси. Господи, що ж він такого скоїв, щоб змусити її піти на такий крок? Чому жінки завдавали йому стільки страждань? Чому він не народився маленьким, огидним калікою? Якби він був саме такий, то міг би почуватися щасливим.
Останні два аркуші вкрило те саме чітке, скупе і дрібне письмо. Скнаре та недобре, як її душа.
«Я, Мері Карсон, здорова розумово і фізично, цим засвідчую, що це моя остання духівниця й заповіт, який анулює і робить недійсними всі заповіти, складені мною раніше.
Лише за винятком особливих посмертних дарів, зазначених нижче, всю мою власність, фінансові та майнові активи я заповідаю Святій Римо-католицькій церкві на зазначених нижче умовах успадкування:
По-перше, вищезгадана Свята Римо-католицька церква має усвідомлювати, як високо я ціную й поважаю її священика отця Ральфа де Брикасара. Тільки завдяки його доброті, духовному наставництву та неустанній підтримці я заповідаю мої активи саме таким чином.
По-друге, ця спадщина матиме чинність на користь Церкви доти, поки вона цінуватиме й визнаватиме чесноти й здібності вищезазначеного отця Ральфа де Брикасара.
По-третє, вищезазначений отець Ральф де Брикасар нестиме відповідальність за управління та напрямки використання моєї власності, фінансових та майнових активів як головний розпорядник моїм майном.
По-четверте, після кончини вищезазначеного отця Ральфа де Брикасара його власний заповіт мусить мати юридично зобов’язливий характер стосовно подальшого управління моїм майном. Це означає, що за Церквою збережеться повне право власності, однак лише отець Ральф де Брикасар матиме виключне право призначити наступника-управлінця. Йому не можна нав’язувати обов’язок вибирати наступника, який неодмінно буде або духовним, або світським членом Церкви.
По-п’яте, ферму Дрогеда не можна ані продавати, ані розподіляти на дрібніші господарства.
По-шосте, мій брат, Педрік Клірі, мусить залишитися управляючим фермою Дрогеда із правом проживати у моєму будинку, і його зарплата мусить виплачуватися тільки
По-сьоме, у випадку смерті мого брата, вищезазначеного Педріка Клірі, його дружина та діти можуть і надалі залишатися на фермі Дрогеда, а посада управляючого має переходити його синам у такій послідовності: Роберт, Джон, Г’ю, Стюарт, Джеймс, Патрік, але за винятком Френсіса.
По-восьме, після кончини Патріка або того сина, який залишиться останнім живим, за винятком Френка, аналогічні права мусять поширитися на онуків вищезазначеного Педріка Клірі.
Особливі посмертні дари:
Педріку Клірі — меблі та речі в моїх будинках на фермі Дрогеда.
Юніс Сміт, моя економка, має залишатися на пристойній платні стільки, скільки вона забажає; відразу ж після моєї смерті їй має бути виплачена сума п’ять тисяч фунтів, а по виходу на відпочинок її слід винагородити пенсією, достатньою для безбідного існування.
Мінерва О’Браєн та Кетрін Доннелі мають залишатися на пристойній платні стільки, скільки забажають; відразу ж після моєї смерті їм має бути виплачена сума тисячу фунтів кожній, а по виходу на відпочинок їх слід винагородити пенсією, достатньою для безбідного існування.
Отцю Ральфу де Брикасару має виплачуватися сума десять тисяч фунтів щорічно до кінця його життя на його приватні потреби на власний розсуд».
Заповіт був належним чином підписаний і засвідчений.
Вікна його кімнати виходили на захід. Сідало сонце. Пилова завіса, яка з’являлася кожного літа, наповнювала собою непорушне повітря; сонце просовувало промені-пальці крізь тонко розвішане покривало пилу, і, здавалося, увесь світ став пурпурово-золотистим. Смугасті хмари, підпалені по краях яскравим вогнем, довгими стрічками проштрикували величезну криваву кулю, що висіла прямісінько над вершечками дерев далекого пасовиська.
— Браво! — сказав священик. — Мушу визнати, Мері, ви перемогли. Це був геніальний хід. Дурнем виявився я, а не ви.
Він погано бачив текст заповіту, бо на очах виступили сльози. Він прибрав аркуш, щоб на нього не впали солоні краплини і не залишили плям. Тринадцять мільйонів фунтів. Тринадцять мільйонів фунтів! Так, саме цього він прагнув тоді, поки в його житті ще не з’явилася Меґі. А потім він кинув про це думати, бо вже не міг холоднокровно вести кампанію, спрямовану на те, щоб видурити у Мері Карсон її спадщину. Але що було б, якби він знав істинну вартість старої павучихи? Що б він тоді зробив? Бо ж він таке багатство навіть уявити собі не міг, гадав, що, в кращому випадку, спадщина Мері Карсон є вдесятеро меншою! А тут аж тринадцять мільйонів!
Сім років Педді та його родина мешкали в будинку старшого скотаря і гнули спину на Мері Карсон. Заради чого? За ті жалюгідні копійки, які вона їм платила? Отець Ральф знав, жодного разу Педді не поскаржився на несправедливе ставлення до себе, гадаючи, без сумніву, що коли його сестра помре, він отримає щедру винагороду за те, що керував фермою за зарплатню скотаря, а його сини виконували роботу скотаря за зарплатню чорнороба. І Педді навчився обходитися мінімумом, а ферму Дрогеда полюбив як свою власну, справедливо вважаючи, що з часом вона такою і стане.