Ті, що співають у терні
Шрифт:
Він різко вигнув ліву брову.
— Шановна пані Карсон, ви — католичка. І ви знаєте, що обітниці, які я дав, є священними. Я до скону залишуся священиком. Інакше бути не може.
Вона пирхнула і розсміялася.
— Та годі вам! Невже ви й справді вірите в те, що коли зречетеся своїх клятв, то вони обернуться проти вас ударами блискавки, смертоносними кулями чи переслідуватимуть, наче оскаженілі гончаки?
— Звісно, не вірю. Не вірю я й у те, що ви — людина обмежена, і тому вважаєте, що саме страх перед неминучою карою втримує мене у лоні Церкви.
— Отакої! А ви дошкульний, отче де Брикасар! То що ж тоді вас стримує? Що змушує вас терпіти Джилі з його пилюкою, спекою та мухами?
На мить його блакитні очі закрила тінь, але він усміхнувся, пожалівши свою співбесідницю.
— Ну ви вмієте утішити, нічого не скажеш! — Злегка розтуливши рота, отець Ральф поглянув на стелю і зітхнув: — Мене змалечку виховували на священика, але це ще не все. Як же ж це пояснити жінці… Я немов та посудина, пані Карсон, і час від часу я наповнююсь Богом. Був би я кращим священиком, то цих періодів порожнечі не було б взагалі. А це наповнення, це єднання з Богом не залежить від конкретного місця — чи буду я в Джилленбоуні, чи, скажімо, в палаці єпископа. Цей стан важко визначити, бо навіть для священиків він є великою таємницею. То є божественна одержимість, яку звичайні чоловіки можуть так ніколи і не пізнати. Саме так — божественна одержимість. То як мені відмовитися від неї? Це неможливо.
— То це енергія, чи не так? Чому ж тоді вона дається саме священикам? Чому ви гадаєте, що помазання єлеєм під час виснажливо довгої церемонії здатне наділити цією енергією будь-якого чоловіка?
Він похитав головою.
— Розумієте, на це йдуть роки життя ще задовго до висвячування. Це старанний і наполегливий розвиток такого стану душі й розуму, який розкриє Господу твою посудину. Його треба заслужити!
Зо дня в день. Невже ви не розумієте, що є метою обітниць? їхня мета полягає в тім, щоб ніщо земне не втрутилося між священиком та тим станом духу, якого він досягнув — ні любов до жінки, ні любов до грошей, ні небажання коритися диктату інших людей. Для мене злидні не є чимось незвіданим, бо я походжу з небагатої родини. Дотримуватися благочестя мені неважко. Найважчим є для мене третє — це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю своє «я» важливішим за моє призначення бути божою посудиною — я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпіти Джилленбоун як довічне ув’язнення.
— Тоді ви дурень, — відказала Мері Карсон. — Я теж вважаю, що в житті є важливіші речі, ніж коханці, але вмістилище для Бога не є однією з них. Дивно. Я ніколи не думала, що ви так палко вірите в Бога. Мені здавалося, що ви — людина, сповнена сумнівів.
— Так я маю сумніви. Хіба ж мисляча людина може не сумніватися? Саме тому інколи я відчуваю внутрішню порожнечу. — З цими словами отець Ральф поглянув повз неї, на щось для неї невидиме. — Знаєте, мені здається, що я пожертвував би всіма амбіціями, всіма своїми пристрастями заради можливості стати довершеним священиком!
— Довершеність у будь-чому є нестерпно нудною. Особисто я віддаю перевагу тому, що має в собі незначну недовершеність.
Він розсміявся, поглянувши на неї з захватом і заздрістю. Мері Карсон і справді була дивовижною жінкою.
Уже тридцять три роки була вона вдовою, а її єдина дитина, син, помер іще у ранньому дитинстві. Через свій особливий статус у громаді Джилленбоуна вона не скористалася пропозиціями, які робили їй найсміливіші чоловіки з її оточення: як вдова Майкла Карсона вона була незаперечною царицею, а як чиясь дружина мусила б уступити своєму чоловіку право розпоряджатися всією своєю маєтністю. Грати другу скрипку? Ні, не таким уявляла своє життя Мері Карсон! Тому вона зреклася плотських утіх заради влади. Завести собі коханця — справа немислима, бо до пліток Джилленбоун був чутливий, як дріт до електричного
Але тепер Мері Карсон була вже достатньо старою, щоб, як то кажуть, бути невразливою до тілесних покликів. І якщо новий молодий священик старанно виконував свої обов’язки її духовного наставника, а вона винагороджувала його невеличкими подарунками на кшталт автомобіля, то в цьому не було нічого недоречного. Усе своє життя вона була непохитною опорою церкви і належним чином підтримувала свою парафію та її духовного лідера, навіть якщо отець Келлі п’яно гикав, відправляючи месу. Не лише вона виявила добросердість до молодого наступника отця Келлі: отець Ральф де Брикасар мав заслужену популярність у кожного члена своєї пастви — багатого чи бідного. Якщо парафіяни з далеких сіл не мали змоги потрапити до Джилі, щоб із ним зустрітися, він сам до них їздив верхи на коні, поки Мері Карсон не подарувала йому автомобіль. Його доброта й терплячість заслужили йому симпатію у всіх парафіян, а у декотрих — щиру любов; Мартін Кінґ із Бугели придбав для будинку священика дорогі меблі, а Домінік О’Рурк із Дібан-Дібана надавав кошти на зарплатню для його економки.
Тому на п’єдесталі свого віку та свого суспільного статусу Мері Карсон почувалася в цілковитій безпеці, милуючись отцем Ральфом; їй подобалося випробовувати свою кмітливість інтелектом чоловіка, не менш розумного за неї, подобалося передбачати його, тим більше, що вона ніколи не була до кінця впевненою, що правильно передбачила та розгадала його.
— Повернімося до Джилі, який, за вашим висловом, не перебуває в центрі мапи папського посланця, — сказала Мері Карсон, глибше вмощуючись у кріслі. — Як ви гадаєте, а що здатне вплинути на цього преподобного пана настільки, щоб він таки зробив Джилі епіцентром свого світу?
Священик гірко посміхнувся.
— Не можу сказати. Може, якесь потрясіння? Раптовий порятунок тисячі душ, несподівана здатність зцілювати кульгавих та сліпих… Але доба чудес давно минула.
— Минула? Сумніваюся. Просто Він змінив Свої методи. І в наші дні Він використовує гроші.
— Яка ж ви цинічна! Мабуть, саме через це ви так мені подобаєтеся, пані Карсон.
— Мене звуть Мері. Будь ласка, звіть мене просто Мері.
Мінні увійшла, штовхаючи поперед себе возика з чаєм саме тоді, коли отець де Брикасар сказав:
— Дякую, Мері.
Поглянувши на свіжі коржики та анчоуси на грінках, Мері Карсон зітхнула:
— Любий отче, мені хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням.
— Звіть мене Ральф, — сказав він і пустотливо додав: — Сумніваюся, чи зможу помолитися за вас іще старанніше, аніж я це роблю зазвичай, але спробую.
— А ви вмієте зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай мені байдуже до очевидності та однозначності чиїхось висловлювань, але з вами я завжди сумніваюся — а чи не сховане під очевидністю та однозначністю дещо глибше? Це як морквина перед віслюком. А що ви насправді про мене думаєте, отче де Брикасар? Звісно, я цього ніколи не дізнаюся, бо ви ніколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати мені правду, чи не так? Цікаво, дуже цікаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара і на своєму віку грішила багато.
— Старість підступно підкрадається до всіх нас, і, до речі, я теж грішив.
Мері Карсон не втрималася і хихикнула.
— Багато б я дала, щоби дізнатися про ваші гріхи! Справді багато. — На мить вона замовкла, а потім змінила тему. — Але тепер мені терміново потрібен головний скотар.
— Як, знову?
— За останній рік змінилося п’ятеро. Стає дедалі важче знайти пристойну людину.
— Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем.