Суэма
Шрифт:
“Ну, ось тепер ви від мене нікуди не втечете!”
Тієї хвилини, коли вона відокремила від ліжка сітку й потягла її вбік, я зіскочив на ноги і, схопивши в руки спинку ліжка, щосили вдарив нею по машині. Удар припав на металевий корпус Суеми і зовсім не зашкодив їй. Вона повернулась і грізно рушила на мене. Тоді я знову підняв спинку ліжка над Суемою, цього разу націлившись їй у голову. Вона швидко від’їхала вбік.
“Невже ви хочете знищити мене? — спитала вона здивовано. — Хіба вам мене не жаль?”
“Ідіотська логіка, — прохрипів я. — Ви хочете мене зарізати, а я мушу вас
“Але ж це потрібно, щоб розв’язати важливу наукову проблему. А чому ви хочете знищити мене? Таж я можу бути дуже корисною людям…”
“Не прикидайтесь дурною! — заревів я. — Коли на людину нападають, вона захищається!”
“Але я хочу, щоб ваші дослідження з електронного моделювання…”
“До дідька електронне моделювання! Не підходьте, інакше я зруйную вас!”
“Але я мушу це зробити!”
По цих словах Суема швидко кинулась на мене зі скальпелем у руці. Та я розрахував точно і щосили вдарив її в голову. Брязнуло бите скло, дико заревів репродуктор у корпусі Суеми. Відтак усередині металевої колони щось зашипіло, затріщало, спалахнуло полум’я. В кімнаті згасло світло. Я відчув запах паленої ізоляції. “Коротке замикання!” — востаннє промайнула думка. Знепритомнівши, я упав на підлогу.
Мій супутник замовк. Вражений усім, що почув, я боявся порушити тишу.
Так ми сиділи кілька хвилин, аж поки він знову заговорив:
— Робота над Суемою і взагалі вся ця історія мене дуже стомила. Я відчуваю, що мені треба як слід відпочити, й, правду кажучи, не вірю, що це мені вдасться. І ви знаєте чому? Бо я досі не можу з’ясувати питання: як і чому я прийшов до такого безглуздого конфлікту з самим собою?
Я нерозуміюче глянув на нього.
— Так, саме з самим собою. Адже Суема — це мій витвір. Кожну деталь її організму придумав я. І ось створена мною машина раптом здійняла руку на свого творця. Де логіка? В чому тут внутрішнє протиріччя?
Я подумав і сказав:
— А чи не здається вам, що ви просто невміло трималися з Суемою? Знаєте, часто так буває: людина, яка невміло поводиться з машиною, може зазнати каліцтва від неї.
Мій супутник спохмурнів.
— Можливо, ви й маєте рацію. В усякому разі ця аналогія мені до вподоби, хоч я й не зовсім собі уявляю, в чому я допустився порушення у правилах поводження з Суемою.
Я подумав і відповів:
— Мені, як не фахівцеві, важко судити. Одначе все ж я гадаю, що ваша Суема до певної міри схожа на автомобіль без гальм. Ви уявляєте, скільки жертв буває, коли зненацька в автомобіля відмовляють гальма?
— Чорт забирай, — вигукнув він, раптом пожвавішавши, — а ви, здається, дуже навіть маєте рацію! Ви й не уявляєте собі, яку ви маєте рацію! Так про це ж і в академіка Павлова написано!
Оскільки я був твердо переконаний, що академік Павлов ніколи й нічого не писав про автомобільні гальма, я з подивом вирячив на нього очі.
— Так, так, — мовив він, підводячись і потираючи руки. — Як я про це не подумав раніше? Адже нервову діяльність людини регулюють два протидіючі процеси — збудження й гальмування. Люди, в яких відсутнє гальмування, часто роблять злочини. Точнісінько як моя Суема!
Він раптом схопив мою руку і почав її трясти.
— Спасибі
Тепер обличчя мого супутника радісно сяяло, очі іскрилися, він увесь став іншим.
— Отже, по-вашому, можна побудувати безпечну Суему? — спитав я невпевнено.
— Звичайно, і дуже навіть просто. Я вже уявляю, як це зробити!
— Ну, тоді справді ви подаруєте людству геніального помічника в усіх його ділах!
— Подарую! — вигукнув він. — І дуже скоро!
Я тихцем влігся на свій диван і заплющив очі. Я уявив собі колони, увінчані скляними кулями, котрі в майбутньому керують верстатами, поїздами, літаками, можливо, міжпланетними кораблями. Електронні машини, які керують цехами й заводами-автоматами. Стоячи поряд з дослідником у лабораторії, ці машини роблять вимірювання, аналізують їх, швидко співставляють з усім, що знають. Вони покликані допомогти людині вдосконалювати старе, дошукуватись нового, долати труднощі.
Непомітно для себе я задрімав.
Коли я прокинувся, поїзд стояв. Визирнувши у вікно, я побачив залитий сонцем сочинський вокзал. Був теплий ранок.
В купе було порожньо. Я мерщій одягся і вийшов на перон.
При вході у вагон стояв наш провідник.
— А де той громадянин у піжамі, котрий відстав від поїзда? — запитав я.
— А, той дивак! — вигукнув провідник. — Він теє…
Провідник непевно махнув рукою кудись убік.
— Що?
— Поїхав.
— Поїхав? — здивувався я. — Куди?
— Назад поїхав. Вибіг, мов тороплений, схопив на вокзалі свої речі і, навіть не переодягнувшись, ускочив у поїзд, що тільки-но рушив у зворотну путь.
Я остовпів.
— Знаєте, його тут зустрічали товариші. Вмовляли, щоб лишався, а він, такий збуджений, усім їм говорив про якісь гальма, які йому необхідно терміново зробити. Кумедний хлопець!
Я все зрозумів і розсміявся.
— Авжеж, ці гальма йому справді треба терміново зробити.
Мені подумалось, що людям, які перебувають у полоні ідей і вірять, що їх можна здійснити, не потрібний відпочинок. Значить, незабаром ми почуємо про Суему з “гальмами”. Що ж, зачекаємо!
Пролунав свисток. Я вернувся в купе і сів на диван. Відчинив вікно і став дивитися на іскристе море, берегом якого неквапливо, з гідністю йшов наш поїзд далі на південь, до Сухумі.
ГРА
Це була, як сказав професор Зарубін, “звичайнісінька собі математична гра”. Взяти участь у ній запропонували делегатам Всесоюзного з’їзду молодих математиків, і, на загальний подив, усі делегати погодились.