Струм і мережі

Іваниченко Юрій Якович

Фонарьков ще раз подивився на годинник і натиснув на стартер. Машина тихенько рушила. Довго їхали мовчки. Нарешті Фонарьков, ніби й розмови не було про газовий пістолет, сказав:

— Я дам тобі зліпок. Виточиш ключ. До вівторка. Зробиш на совість — не поскуплюся. Ні — шию намилю.

— А для кого ключ?

— Для мене. Замок надійний, а ключ у річку впав. Зрозумів?

Фонарьков зупинив машину біля магазину, де бригада брала за талони молоко. Поки Сашко стояв у черзі, до вантажівки

під’їхали сірі «Жигулі». З них квапливо вибрався Валентин і віддав Фонарькову якийсь згорток. Коли Сашко повернувся з пакетами молока, за «Жигулями» вже й сліду не лишилося.

Помчали до підстанції.

— Де будеш виточувати ключ?

— У майстерні.

— Завтра роздобудеш заготовку?

— Спробую сьогодні.

— На, візьми, — Фонарьков тицьнув червінець, — для початку.

— А зліпок?

— Зліпок у мене.

23. Шеремет

— Матвію Петровичу!

Шеремет озирнувся. Неподалік стояв невисокий хлопчина, русявий, з голубими очима, на підборідді — шрамик підківкою.

— Слухаю…

— Хочу з вами поговорити.

— Паспорт є?

— Авжеж.

— Ходімо, — Шеремет попростував до кабінету.

У кімнаті було прохолодно, та Матвій Петрович одразу відкоркував пляшку мінеральної води, налив у дві склянки.

— Пий, — дружелюбно запропонував і порадив: — Не хвилюйся. Ти, мабуть, не за адресою прийшов. Тут прокуратура, а не міліція.

— Я до вас. Особисто.

— А хто порадив?

— Федір Кобзєв, ваш колишній сусід. І не радив, а просто багато розповідав про вас.

— Кобзєва знаю. А що сталося? Дільничний присікується?

— Навідується. А як ви здогадалися?

Шеремет усміхнувся:

— Та вже якось здогадався. Давно звідти?

— Не дуже…

— Як тебе звати?

— Левашов, Олександр Левашов. Ось паспорт. Працюю з Кобзєвим в одній бригаді.

— Давно?

— Уже два місяці.

— Спеціальність набув у колонії?

— Ще раніше.

— За що строк дали? Хуліганство?

Сашко примружився, на шиї набрякла жилка.

— Крадіжка. Зі зломом. Мені можна йти?

— Чого наїжачився? — запитав Шеремет. — Я ж повинен знати, хто ти і яка в тебе справа.

— А я просто так, без справ. Вирішив познайомитися з колишнім сусідом Кобзєва, знаменитим Шереметом. — Заспокоївшись, додав уже цілком серйозно: — Знаєте, скільки передумав, поки наважився прийти?

— Правильно зробив, що наважився. Якщо зможу, то допоможу.

— Хлопця в нас убили… — раптом випалив Сашко.

— Це ти Леоніда Крячка маєш на увазі? А чому ти вважаєш, що його вбили?

— У бригаді не сліпі працюють. Той щось почув, той помітив… Я вислухав усіх, проаналізував…

—

Гаразд, а що ти на це скажеш? — Матвій Петрович відчинив шафу, витягнув теку й знайшов аркуш з ескізом підстанції. — Дивись уважно. Ось робоча зона, ось тут було загородження, ось чарунка, яку ремонтував Крячко. А ось місце, де він був уражений електричним струмом. Бачиш — Крячко на цілих два метри зайшов у неробочу зону й зачепив рукою нижні губки рубильника. Саме нижні — там слід дуги. На комісії висунули припущення, що Крячко втратив рівновагу, оступився чи спіткнувся…

— Ні, — рішуче заперечив Сашко, — електромонтер якщо й спіткнеться, то за шину чи губки не схопиться. І Рем Євтихійович точно знав би, що Льоня спіткнувся…

— Зі свого місця він нічого не міг побачити…

— А почути?

— Що? Ну, оступилась людина, махнула рукою — навіть крикнути не встигла.

— Льоня, коли працював, наспівував. Тихенько, впівголоса. Того дня мугикав один рядок: «Под крышей дома твоего…» І замовк лише тоді, коли дуга заревла.

— Чому ж Сомов на слідстві про це не сказав?

— А ви запитували?

— Ні.

— Тож-бо й воно. Електромонтер у неробочій зоні нічого не зачепить. Принаймні без наказу. І лише тоді, коли твердо знатиме: напругу знято. Крім того, Льоня не простяг би руки до рубильника, якби не бачив заземлювача.

— Заземлювача? Судячи з розповіді бригадира і шофера Лукіна, його там не було!

— А ви Сомова спитайте! Він вам інше скаже.

Матвій Петрович допитливо подивився на Сашка, щось занотував у блокноті й запитав:

— Чому ж тоді Льоня, спокійно мугикаючи пісеньку, потрапив під напругу?

— Заземлювач був зіпсований.

— Ми перевірили. До єдиного. Всі заземлювачі непошкоджені.

— А незадовго перед тим Фонарьков узяв заземлювач в іншій бригаді…

— Хто це може підтвердити? — швидко запитав Шеремет. — І де нині цей заземлювач?

— Лукін бачив. Він мені й розповів. А самої залізяки ніде немає. Я вже скрізь шукав, розпитував сусідню бригаду.

— Ціка-а-вий ти співрозмовник, — сказав Шеремет і відзначив подумки, що недооцінив Левашова. Хлопець був не тільки спостережливим, а й умів зіставляти факти, аналізувати, робити правильні висновки.

— Ти когось конкретно підозрюєш? — після паузи запитав Шеремет.

— Бригадира нашого, Степана Федоровича Фонарькова.

— Отже, Льоня пішов на мотузок — тобто, офіційно кажучи, загородження, бо там стояв заземлювач. Так було?

— Так.

— А коли приїхала міліція, заземлювач мов крізь землю провалився. Як це сталося? Не міг же він випаруватися? Значить, заземлювач забрали. Сомов пригадав, що хтось пройшов повз нього до дверей.