Струм і мережі
Шрифт:
Через півгодини вони були вже далеко від місця операції. Про пакунок, де лежали світло-коричневі купюри, Барон навіть не заїкнувся. Валентинові Моховику поки що вистачало тієї пайки, яку призначив для нього Барон.
16. Із стенограми
— Що ви робили після того, як поїхали з двісті
— Підкинув бригадира на сто вісімдесят шосту підстанцію, це близенько, потім заскочив, як і наказали, на двісті шосту, а звідти — по Кобзєва.
— Що робили на двісті шостій?
— Перемкнув вимикач — ото й усе.
— Який?
— Другий. Як і зазначено в розпорядженні.
— А ще?
— Більше нічого.
— Яка у вас група допуску?
— Друга, до тисячі вольт.
— Скільки вже працюєте на підприємстві електромереж?
— Вісім років.
— Чому так і не добилися вищої групи допуску?
— Навіщо? Я більше шоферую.
— Що ви робили в приміщенні двісті третьої?
— Те саме, що й Льоня. Чарунку ревізував.
— Крячко був кваліфікованим робітником?
— Льоня? Дай боже кожному.
— Ллє ж ви закінчили роботу раніше.
— Поталанило на чарунку. Я аж здивувався: не треба було ніякої ревізії.
— В яких стосунках були з потерпілим?
— Нормальних. Не сварилися.
— Але й не товаришували?
— Близько — ні. Він, як на мене, був якийсь дивакуватий.
— Конкретніше.
— Запальний дуже. Не раз бувало його всією бригадою заспокоювали…
— Того дня ви не помітили в його поведінці чогось незвичного?
— Ні. Може, трохи не в настрої був. Та він частенько ходив насупленим — на сестру злився…
— У нього були родинні незлагоди?
— Всього бувало…
17. Лукін
— Федоровичу, дозволь на годинку узяти машину, — попросив упівголоса Лукін, щоб ніхто з членів бригади не почув. — Знайомому треба допомогти…
Фонарьков примружився — мовляв, знаю твоїх знайомих і, глянувши па годинник, сказав:
— Ну, давай. До третьої. Та не вантаж різного мотлоху.
— Таке скажеш! Л можна хлопця з собою взяти? Сам не впораюся.
— Якщо не встигнеш, то не поїдеш, — відрубав Фонарьков і вирушив до підстанції.
Лукін наздогнав його й зашепотів на вухо:
— Степане Федоровичу, їй-богу, до третьої сам не справлюся, плитка важка. Я ж для тебе все, що просиш, роблю…
Фонарьков лише зневажливо хмикнув і ступив кілька кроків, усім виглядом засвідчуючи, що розмова зайва. Та вже з дверей гукнув.
— Сашко!
— Чого?
— Поїдеш з ним, — бригадир, не озираючись, махнув на Лукіна. — Допоможеш навантажити — розвантажити. І одразу назад.
Левашов радо почимчикував до машини.
Фонарьков провів його поглядом і запитав у Лукіна:
— Почому домовлявся?
— П’ятірка.
Фонарьков покрутив головою й наказав:
— Хлопцеві — троячку. Перевірю. І спідометр не забудь підігнати.
— Не вперше, — кивнув Лукін.
«Знайомий», опасистий дядько у вельветових штанях, жив неподалік: очевидно, Лукін з ним домовився під час обідньої перерви. Сашко допомагав на совість, плитку й квадрати щитового паркету навантажили хвилин за п’ятнадцять.
Замовник сів у кабіну, а Сашко в кузов і, поки вантажівка мчала до висілка, видобув з ящика дві плитки. Якусь хвильку помилувавшись вигадливим різноколірним візерунком, сховав їх під лаву. Потім понишпорив по інших ящиках — з кожного узяв по дві—три плитки і, задоволений, зручніше всівся на щитовому паркеті.
Поки господар відмикав двері ще не добудованої дачі, Сашко пошепки сказав Лукіну:
— Я кілька плиток приховав. Не помітить?
— Скільки взяв?
— Три десятки.
Лукін зупинив машину й наказав:
— Забери плитку. Вето.
Сашко метнувся в кузов, подав один стосик, потім другий:
— Більше немає.
Лукін акуратно склав плитки в брезентову сумку. Не піднімаючи голови, сказав:
— Ти затям собі: гроші треба заробляти. За-роб-ляти. А дріб’язок тягтимеш — біди не оберешся.
— Не лякайте. — Сашко притримав сумку так, щоб Лукіну було зручніше складати плитку.
— Я не лякаю. Ти за цей непотріб скільки візьмеш? Хіба що червінець. А застукають — років три дадуть, як рецидивістові. Ще й мене підведеш під монастир.
Сашко всміхнувся:
— Ще треба зловити.
— Це дуже просто. Плитки не шоколадні, під ковдрою не з’їси. Збувати понесеш. Не встигнеш відкрити рота, як тебе чемно візьмуть попід ручки й запитають: де, хлопчику, взяв?
Лукіп завів мотор і, за звичкою глянувши в дзеркальце, виїхав на шосе. Помовчав і вже примирливо:
— Плитка примітна, з неповторними візерунками. Таку не на кожній базі знайдеш, а на будівництві — і поготів. Навіть нетямущий здогадається, що ти поцупив її. Звичайно, плитку в тебе з руками відірвуть, щедро заплатять і відразу ж повідомлять куди слід. Це неважко зробити.
— Плитка крадена, — твердо сказав Сашко. — А тому її власник мовчатиме.
Лукін сплюнув у вікно: