Історія Лізі
Шрифт:
— Вона була нескінченна, — промурмотіла Лізі і з жахом усвідомила, що вона дійсно вірить у те, що це правда. Це було вночі 1996 року. Тієї ночі, коли вона пішла в інший світ Скота з холодної кімнати для гостей. Вона пішла тією стежкою, увійшла в ліс, увійшла в Зачарований Ліс і…
Десь поблизу загуркотів мотор. Очі в Лізі широко розкрилися, й вона мало не зойкнула. Потім знову розслабилася, помалу-потроху. То був лише Герб Ґеловей, а може, хлопець Латрелів, якого Герб іноді наймав підстригти моріжок на сусідньому подвір’ї. Усе було зовсім не так, як тієї неймовірно холодної ночі у січні 1996 року, коли вона знайшла Скота в кімнаті для гостей, де він сидів і дихав, але
Вона подумала: Навіть якби я могла це зробити, я не можу зробити це так, як тоді, — тут надто багато шуму.
Вона подумала: Ми надто прив’язані до цього світу.
Вона подумала: Хто це написав? І, як часто з нею траплялося, ця думка потягла за собою свій трагічний невеличкий червоний причеп: Скот мені підказав би.
Атож, Скот напевне це знав. Вона уявила його собі в безлічі мотельних кімнат, схиленого над портативною друкарською машинкою (СКОТ І ЛІЗІ, РАННІ РОКИ!), і пізніше, з обличчям, що було освітлене сяйвом від екрану його лептопа. Іноді із сигаретою, яка диміла, лежачи в попільничці, поруч нього, іноді з якимсь трунком, завжди з кучерявим чубом, що спадав, забутий, йому на чоло. Вона уявила, як він лежить на ній у цьому ліжку, як ганяється за нею в тому жахливому будинку в Бремені (СКОТ І ЛІЗІ В НІМЕЧЧИНІ!), обоє голі й сміхотливі, сексуально збуджені, але не щасливі по-справжньому, тоді як вантажні та легкові автомобілі гуркотять запрудженою транспортом вулицею, яка обкручується навколо їхнього будинку. Вона уявила собі його руки, які її обіймають, його руки постійно її обіймали, уявила собі його запах і наждачне тертя його щоки по її щоці, й подумала, що вона готова продати свою душу, атож, свою безсмертну довбану душу лише за те, щоб почути, як він гримає дверима на протилежному кінці коридору, а тоді кричить: «Гей, Лізі, я вже дома — усе так само?»
Мовчи й заплющ очі.
Це її голос, але він був майже його голосом, надзвичайно доброю імітацією його голосу. Тож Лізі заплющила очі й відчула, як перші гарячі сльози, майже приємні, прослизають крізь її стулені повіки. Було багато такого, чого ніхто не міг розповісти тобі про смерть, вона в цьому переконалася, й одна з найважливіших речей полягала в тому, скільки треба часу для того, щоб ті, кого ти любиш найбільше, померли у твоєму серці. «Це таємниця, — подумала Лізі, — і так має бути, бо хто захотів би зблизитися з іншою людиною, якби він знав, як важко буде з нею розлучатися? У твоєму серці близькі тобі люди помирають не одразу, а поступово, хіба не так? Як помирає рослина, коли ви їдете в подорож і забуваєте попросити сусіда вряди-годи приходити до неї зі своєю старою поливальницею, і це так сумно…»
Вона не хотіла думати про цей смуток, не хотіла вона також думати про свою поранену грудь, куди біль знову почав повертатися. Натомість вона знову спрямувала свої думки до Місячного Кола. Вона пригадала, як дивовижно й чудесно було перенестися зі штату Мен, де панував лютий мороз, до цього тропічного місця за якусь швидкоплинну мить. Пригадала в якомусь дивному розумінні сумну структуру повітря й шовкові пахощі франжипанів та бугенвілій. Пригадала сліпуче світло призахідного сонця та сяйво місяця, який щойно викотився з-за обрію, і як тихо десь дзеленькнув далекий дзвінок. Той самий дзвінок.
Лізі раптом відчула, що звук газонокосарки на подвір’ї Ґеловеїв тепер здавався дивно далеким. Як і
А що як ти дістанешся туди, а там ніч? Якщо те, що ти відчуваєш, — це не просто суміш наркотиків та прагнення до бажаного, то що буде, коли ти доберешся туди, а там ніч, тобто той час, коли небезпечні істоти виходять на волю? Такі, наприклад, як Довгий хлопець Скота?
Тоді я повернуся сюди.
Якщо в тебе буде час, ти хочеш сказати?
Атож, якщо в мене буде час, якщо там…
Несподівано й приголомшливо світло, яке проникало крізь повіки її заплющених очей, змінило колір від червоного до темно-фіолетового, що був майже чорний. Враження було таке, ніби її накрили абажуром. Але абажур ніяк не міг пояснити чудесну суміш запахів, які наповнили її ніздрі: то були змішані пахощі всіх тих квітів. Не міг би він пояснити і звідки взялася трава, яка поколювала її в литки та в голу спину.
Вона це зробила. Перенеслася туди. Пройшла крізь час і простір.
— Ні, не треба, — сказала Лізі з досі заплющеними очима — але то був дуже слабкий, радше показовий протест.
Будь обережна, Лізі, прошепотів голос Скота. І часу в тебе обмаль. ПеЗКаПеТе, моя люба дитино.
Й оскільки вона знала, що голос має цілковиту слушність — часу в неї справді було обмаль, — Лізі розплющила очі й підвелася, сівши в улюбленому притулку дитячих літ свого талановитого чоловіка.
Лізі тепер сиділа в Місячному Колі.
6
Тут не була ніч і не був день, і тепер, коли вона опинилася тут, вона з цього не здивувалася. Вона приходила сюди перед самими сутінками під час двох своїх попередніх відвідин; тож чи варто було дивуватися, що вона знову потрапила сюди в надвечірній час?
Сонце, забарвлене в ясно-помаранчевий колір, зависло над обрієм у кінці, на перший погляд, неозорого поля, покритого квітами люпину. Подивившись в іншому напрямку, Лізі побачила місяць, який лише наполовину вистромився з-за обрію, більший, аніж найбільший повний місяць, який вона будь-коли бачила у своєму житті.
Це не наш місяць, аж ніяк не наш. Він зовсім на нього не схожий.
Вітерець полоскотав намоклі від поту кінчики її волосся, і десь, не так уже й далеко, дзеленькнув уже знайомий їй дзвінок. Вона пам’ятала цей дзенькіт, вона пам’ятала цей дзвінок.
Тобі слід поквапитися, невже ти не розумієш?
Атож, справді. Біля озера було безпечно, так принаймні сказав їй Скот, але дорога туди вела через Зачарований Ліс, а ця подорож безпечною не була. Відстань була коротка, але їй треба поквапитися.
Вона майже побігла вгору косогором до дерев, шукаючи очима Полів знак. Спочатку вона його не побачила, потім укмітила досить далеко збоку. Вона не мала вільного часу, щоб випрямити хрест… але не пошкодувала на це часу, бо Скот би свого часу не пошкодував. На мить вона відклала срібну лопату вбік (лопата також прийшла сюди з нею, як і жовтий плетений квадратик), щоб використати дві руки. Тут має бути якась погода, бо одне ретельно виписане друкованими літерами слово — Пол — поблякло так, що привида й то було легше побачити.