Історія Лізі
Шрифт:
Чому дурниці? Ти ж зупинила Білявчика, хіба ні? Хоч цю заслугу й приписали іншому, але це ж ти його зупинила.
— Там було зовсім інакше.
Вона стояла, дивлячись угору на сходи, з білим пластиковим тазиком під правою рукою, притиснувши його до свого стегна, щоб коробка з чаєм та квадратик африканки не повипадали звідти. Їй здалося, що ці сходи мають не менш як вісім миль заввишки. Лізі подумала, що їхня вершина, либонь, огорнута хмарами.
Якщо там було інакше, то чому ти хочеш вибратися нагору сходами?
— Бо там — вікодин! — крикнула вона, звертаючись
Голос сказав їй ще одну фразу, а тоді замовк.
— ПеЗКаПеТе, ти мене переконав. Твоя люба дитина зробить усе, як треба, — сказала Лізі. — Ти в це повір.
І вирушила в тривалу, повільну подорож угору сходами.
2
Десь на середині її дороги над нею знову замахали крила, ще чорніші, аніж будь-коли, і якусь мить Лізі не сумнівалася в тому, що зараз вона провалиться в чорноту. Вона стала переконувати себе, що їй треба падати вперед, на сходи, а не назад, у порожнечу, але тут у неї в голові знову прояснилося. Вона сіла, поставивши тазик собі на коліна, і так сиділа з похиленою головою, поки не дорахувала до ста, мугикаючи «Міссісіпі» між кожними двома числами. Потім знову зіп'ялася на ноги й закінчила своє сходження. На другому поверсі гуляли протяги і там було навіть прохолодніше, ніж на кухні, але на той час, коли Лізі туди дісталася, вона знову вкрилася рясним потом. Піт проникав у розтин на її груді, й незабаром до лютого болю додалося ще й свербіння від солі. І їй знову дуже хотілося пити. Спрага мучила її на всьому шляху від горла до шлунка, так їй здавалося. Це принаймні можна було залагодити і що швидше, то ліпше.
Вона заглянула в кімнату для гостей, коли повільно її проминала. Там було все перероблено після 1996 року — навіть двічі, — але вона без жодних проблем одразу побачила чорне крісло-гойдалку з емблемою Менського університету на спинці… і чорний екран телевізора… і вкриті візерунками паморозі вікна, що змінювали колір, коли змінювалося сяйво в небі…
Облиш, маленька Лізі, це давно відійшло в минуле.
— Воно все відійшло в минуле, але нічого не було зроблено! — роздратовано закричала вона. — У цьому вся хрінова проблема!
На цей вигук вона не дістала відповіді, але тут, нарешті, вона дійшла до великої спальні з прилеглою до неї ванною кімнатою — Скот, який ніколи не відзначався делікатністю, називав цей комплекс «трахкімната з нужником». Вона поставила тазик, узяла склянку для зубних щіток (там досі було їх дві, але тепер вони обидві належали їй — гай-гай!), дістала їх звідти, виполоснула склянку й наповнила її по вінця холодною водою, жадібно випила її, а потім використала якусь мить для того, щоб подивитися на себе в дзеркало. На своє обличчя принаймні.
Те, що вона побачила, не вельми її підбадьорило. Її очі блищали синіми іскрами на дні глибоких темних провалин. Шкіра під ними мала темно-брунатний колір. Ніс був скривлений ліворуч. Лізі не думала, що він зламаний, але хто знає. Богу дякувати, вона могла ним дихати. Під носом була велика кірка засохлої крові, яка опускалася по обидва боки від рота у формі гротескних, як у Фу Манчу, [62] вусів. «Поглянь-но, мамо, я мотоцикліст», — хотіла вона пожартувати, але слова не вилетіли у неї з рота. Зрештою, це був ідіотський жарт.
62
Китайський
Її губи так розпухли, що вивернулися зсередини назовні, надавши її побитому обличчю гротескного ображеного виразу прийди-й-поцілуй мене.
«Чи я справді думала їхати до Ґрінлона, домівки славетного доктора Олберніса, в такому стані? Невже я справді про це думала? Та їм же досить буде одного погляду — і вони одразу викличуть „швидку допомогу“, щоб відвезти мене до справжньої лікарні, до такої, де вони мають відділ негайного інтенсивного лікування.
Ні, ти думала не про те. Ти думала…»
Але вона закрила цю тему, пригадавши те, що мав звичай казати Скот. Дев’яносто вісім відсотків того, що відбувається в людських головах, їх абсолютно не стосується. Можливо, це була правда, а може, й ні, але поки що їй ліпше робити так, як вона робила, коли підіймалася сходами: опустити голову й повільно ступати вперед крок за кроком.
Лізі довелося пережити ще кілька прикрих хвилин, коли вона ніяк не могла знайти вікодин. Вона вже майже відмовилася від цього наміру, подумавши, що пляшечку забрала одна з трьох дівчат, які приходили до них навесні прибирати, коли несподівано знайшла її схованою за полівітамінами Скота. І чудо з чудес, дата останнього використання пігулок була в цьому самому місяці.
— Марнотратство до добра не доведе, — сказала Лізі й проковтнула три таблетки.
Потім наповнила пластиковий тазик теплою водою і вкинула в неї жменю пакетиків чаю. Хвилину спостерігала за тим, як безбарвна вода стала забарвлюватися в бурштиновий колір, потім стенула плечима й укинула в тазик решту пакетиків. Вони осіли на дно потемнілої води, й вона подумала про молодика, який колись сказав:
Трохи боляче, але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.
Це було в уже далекому від неї іншому житті. А тепер вона мала сама подбати про себе.
Вона взяла чистий рушник, знявши його з вішалки біля зливальниці, занурила його в тазик і м’яко викрутила. «Що ти робиш, Лізі?» — запитала вона себе… але відповідь на це була очевидною, чи не так? Вона досі йшла по сліду, який залишив для неї її мертвий чоловік. По сліду, який вів у минуле.
Вона дозволила клаптям своєї подертої блузки впасти на підлогу туалетної кімнати і з гримасою наперед відчутого болю притулила намочений у чаї рушник до своєї покаліченої груді. Вона й справді заболіла, але супроти жалючого покусування її власного поту це відчуття було майже приємним, як ото коли полоскаєш рота ефективним засобом проти стоматиту.
Це допомагає. Це справді допомагає, Лізі.
Тоді вона в це повірила — майже повірила, — але тоді їй було лише двадцять два роки і їй хотілося багато в що вірити. А тепер, коли вона в щось і вірила, то лише в Скота. А Місячне Коло? Так, дуже схоже, вона вірить і в це. Вірить у світ, який існує майже за найближчими дверима й ховається за багряною завісою в її свідомості. Питання полягало лише в тому, чи є він доступним для подруги уславленого письменника тепер, коли він мертвий, а вона залишилася сама по собі.