Сріблясте марево
Шрифт:
— Не затримуйтесь. Приготуйте про всяк випадок зброю. Тут небезпечно.
Через кілька хвилин “студебекер” зник у темряві ночі.
— Чия машина? — поцікавився Коцюба.
— Все в порядку, — відповів Гейко. — З полку зв’язку, їдуть до інтендантських складів по продовольство. А документи…
— Зачекай, — швидко перебив Коцюба. — З полку зв’язку? А чому на офіцерові кашкет… Ти не звернув уваги, яка в нього околичка на кашкеті? Хіба не червона, не піхотинська? Ти в офіцера документи перевірив?
Він не встиг закінчити. В темряві
Гейко ліг щокою на приклад кулемета.
— Не поспішай, не час, — зупинив Коцюба. — Підпустимо… Он вони, бачиш? Спокійно, єфрейторе, спокійно!..
З яру на дорогу вискочили темні постаті. Із засідки ліворуч по них вдарили довгою чергою. Постаті метнулись від скелі, побігли прямо на Коцюбу і Гейка.
— Давай!
Кулемет єфрейтора дрібно затремтів, заглушив сухий тріск автомата Коцюби. В траву посипались теплі гільзи, запахло порохом.
Кілька бандитів лежали на землі темними плямами, решта повернула назад до яру.
— За мною! — почувся здалеку голос лейтенанта Петришина.
Гейко схопився на ноги. Коцюба смикнув його за полу шинелі.
— Назад!
Опам’ятавшись, єфрейтор знову ліг, стиха лаючи себе за те, що не стримався, кинувся на голос командира, хоч йому і Коцюбі наказано залишатись у засідці до кінця операції.
Єфрейтор впав у рівчак вчасно. Тонко цвіркнули кулі, підсікли над головою кілька гілок, із стовбура поваленої сосни полетіли тріски.
На шосе замиготіли сірі постаті.
Бандити бігли, пригинаючись, намагалися прорватись через відкрите місце, пірнути в ліс.
Твердий приклад ручного кулемета ніби злився з Гейковим плечем. Натискаючи на спуск, єфрейтор посилав короткі черги, не шкодував патронів. Люто захлинався кулемет і ліворуч. Під перехресним вогнем бандити швидко залягли, притислися до брівки шосе, не маючи змоги переметнутись через дорогу.
Вони підводилися тричі і тричі лягали, мляво огризаючись пострілами. А позаду, за їхніми спинами, наростала стрілянина, іржали перелякані коні, чувся крик. Бійці Петришина вже прочісували дно яру. Для недобитих бандитів був єдиний порятунок — перебратися через дорогу. Вони звелися вчетверте, оскаженіло кинулись вперед і заметались під кулями, затиснуті з обох боків.
Сірів світанок. На дні яру пахло пліснявою, гаром вибухівки. В кущах лежали трупи коней, виднілося кілька перекинутих возів. Прикордонники зносили докупи залишені бандитами чорні, німецького зразка автомати, гвинтівки, парабелуми, патронні сумки.
Шестеро бандитів у обідраній, забрудненій одежі збилися докупи під деревом, тримаючи над головою руки. Старшина Кузьмін з двома солдатами обшукував полонених. Це було все, що залишилось від зграї Гандзі.
Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши
Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.
Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.
— Та-а-ак, — протяг лейтенант і підвищив голос. — Де Гандзя?
Бандит ворухнув губами.
— З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив, потім знову пішов з яру…
— Куди?
— Не знаю… Я нічого не відаю, пане… — він запнувся, не знаючи, як назвати лейтенанта. — Богом клянусь…
— Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?
Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.
— За скринькою? Що несли в ній? Ну!
— Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники, браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня, охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…
— Куди тягли цей свій… скарб?
— Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності… донесемо…
Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з автоматом напоготові.
— Давай другого!
До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти. Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикор-донника з перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.
— Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як людей наших вбивав, як хати палив, — Петришин до болю стиснув пальцями здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з кобури пістолет. — Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он ким став…
Грицько замотав головою, зашепотів.
— Не вбивав я. І не палив… Як-то можна — своїх людей… Я тут з ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж” з тобою… Арсене… Не віриш?
— Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.
— Не віриш? — повторив Грицько. — Я й на думці не мав… Працював у ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню… Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні — і тебе, і старих твоїх живцем… у криницю… Злякався я, то правда, — він схилив голову, по брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. — Десять днів я з ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш — дома дістанемо, кишки вимотаємо…