Справа про 19 роялів
Шрифт:
— Гаразд, не будемо сваритися казна-чого…
— Авжеж, коли б ви мали з цього якусь користь, тоді інша річ. Якби вам перепала якась частка. Хоча б десята. Але вам дістанеться дірка з бублика. Ви знайшли цей скарб, юначе, це правда, але це ваш службовий обов'язок. А тому не одержите нічого. Навіть цих порожніх мішечків. Держава оплачує нам нашу службу— як, це ми тут обговорювати не будемо — і все. Отак-то, юначе: коли щось не вийде, нас вилають і зроблять це охоче. А коли пощастить, то скажуть: «Ти виконав свій обов'язок і до побачення».
— Мені вона теж до вподоби, — сказав Трампус.
— Вам? Вам добре казати, коли ваша жінка має діаманти і рояль, А моя, — тут він ніби щось проковтнув, — моя жінка має дулю, а не діаманти. І рояль вона теж хотіла б мати.
— Вона грає?
— Ні, але в квартирі є трохи вільного місця, і їй спало на думку, що непогано було б придбати рояль. Так, юначе, жінок ми ніколи не зрозуміємо, не знаю, як ви, а я — ні. Та що вдієш? Старша генерація змогла пробратись у глибини Африки, а ми — хіба у глибину душі наших жінок. А тепер давайте заглянемо в третій мішечок, га?
Трампус не заперечував, і Тикач одрізав печатку й висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Цього разу то були не діаманти. Насамперед на стіл упали три старанно загорнуті у вату предмети. Обережно розгорнувши їх, Тикач із Трампусом витріщили очі: то були три перлини, одна звичайного кольору, але дуже велика, друга — майже чорна, як ебен. А третя мала яскраво-рожевий відтінок. І всі три були більші за ніготь на мізинці.
— Господи боже мій! — простогнав Трампус.
— Що це? — запитав Тикач. — Про такі речі я й уявлення не маю. Бачив хіба кілька перлин, які продають у ювелірному магазині.
— За рідкісні екземпляри платять шалені гроші. Їх дуже мало, і продають їх на аукціонах.
—І саме отакі?
— Так. Чорних перлин у світі небагато.
— А рожевих?
— Тих, гадаю, ще менше. Тикач хвилину помовчав.
— Ну й шахрай був отой старий Кодет. Такі речі! Де він міг їх роздобути?
— Для такого ділка, як він, все було дуже просто. У Карлових Варах завжди можна купити найшикарніші в світі речі. Моя дружина до заміжжя купувала хутра тільки тут.
— А ваша дружина розуміється й на перлах?
— Думаю, що так. Бачите, вона малює і, як художниця, полюбляє все гарне.
— Чи не хочете ви цим сказати, що теж колись були гарні? Якщо й були, то дуже давно.
Трампус знизав плечима.
— Як би там не було, а вами б вона не зацікавилась, навіть якби ви повісили собі на шию цілу низку перлів, що лежать отам під шаром вати.
Під трьома великими перлинами й справді був цілий шар звичайних, штук із шістдесят.
— А ці дешевші? — запитав Тикач.
— Звичайно.
— А скільки може коштувати все це разом? — поцікавився Тикач.
— Важко сказати, я знаю про такі речі лише від Мальвіни, вона має намисто з перлів, не з штучних, а зі справжніх.
— Що, спадщина?
— Подарунок від батька, перш ніж устиг розоритися. Там щось
— Мало, — розчаровано зауважив Тикач.
— Чому мало?
— Ну, для вашої дружини це досить, юначе, навіть більше, ніж досить, але я, бачте, плекав надію, що нам пощастило знайти скарб принаймні на мільйон крон. — І розчаровано додав — Щонайменше!
— А знаєте, Тикач, ви, можливо, й не помилились. Бо ті три перлини, що їх Кодет окремо загорнув у вату, можуть коштувати близько мільйона.
— Вони вам подобаються?
— Мені ні, але жінки за ними просто шаліють.
— Ну, тут уже нічого не вдієш. Коли жінка забере собі щось у голову… Отже, це може коштувати мільйон?
— З тими діамантами — напевне, — ствердив Трампус. Тикач узяв мішечок, позначений цифрою IV, і зважив його у руці.
— Знаєте, юначе, мене вже, власне, й не цікавить, що тут є. Адже я маю вже свій мільйон.
— Там золото? — запитав Трампус. Тикач провів по мішечку пальцем.
— Я б не сказав. Скоріше знову камінчики. І досить багато. Чуєте, як хрустять? Їх тут достобіса.
Тепер уже Трампус заходився коло мішечка, відрізав зелену печатку і висипав вміст мішечка на стіл. На цей раз кожен камінчик було дбайливо закутано в чохлик із червоної шкіри. Не знявши ще й першого чохлика, Трампус зауважив:
— А ви, Тикач, здорово осоромились. Тут, певно, найцінніші камінці того…
— Старого злодія! — майже вигукнув Тикач. — Цього він не міг добути чесною працею, навіть коли б заробляв по сімдесят відсотків на своїх торгових операціях.
Трампус тим часом зняв перший чохлик.
— Рубін, — прошепотів він. — Боже мій, але який! Камінь-самець! Зроду не бачив такої краси!
Тикач здивовано зиркнув на нього:
— Краси? Отой червоний камінчик? Самець? Хіба камінці поділяються на самців та самок?
— Бачите оту цятку всередині камінця? — вів далі Трампус, не слухаючи його. — Вона світиться, як чарівний ліхтар. Це камінь-самець.
— Здається, ви й справді знаєтесь на цьому, юначе. А ціна? Мене цікавить ціна.
— Це не можна одразу визначити. Десь від п'ятдесяти крон до десяти тисяч.
— Кажете, десять тисяч? — вигукнув Тикач і швиденько полічив чохлики. їх було п'ятдесят три. — Якщо те, що ви кажете, правда, то їх тут… щонайменше на півмільйона! Але ж хіба можуть оці кілька камінчиків коштувати півмільйона?
— Якщо це йде на аукціон, то зацікавлені накидають ціну. Часом значно. Є люди, які вважають оці камінці ціннішими за діаманти…
— Вони таки й справді красивіші…
— Отож за такий камінець можна одержати десять-двадцять тисяч. Це вже як пощастить… — Він витяг ще один камінець. — Сапфір! — вигукнув побожно. — Ніколи не бачив чогось кращого. Щоправда, я особливо полюбляю синій колір. Це також самець, бачите он ту майже непомітну ясно-брунатну цятку?