Справа про 19 роялів
Шрифт:
Тикач ледве стримався, щоб знову не підскочити. Глибокі зморшки! Вони були в Ізабелли. Трохи заспокоївшись, згадав, що досі не показав Пальмерові яхимовський фільм. Завів його до демонстраційного залу.
— Чи знаєте ви цього чоловіка в тирольці, що стоїть за кілька кроків від Віртера?
Пальмер похитав головою.
— Ні, не знаю, пане Тикач. Але мені треба йти. Якщо довідаюся про щось нове, то подам вам звістку. — Біля дверей він зупинився. — Чи маєте ви в поліції надійних людей, пане Тикач?
— Сподіваюсь,
— Я про дещо довідався, — тихо відповів Пальмер. — Ті хлопці в «Імперіалі» діяли без риску. Їх попередили по телефону, що ви везете туди Віртера. У всьому іншому, — але це вже моя особиста думка, — їм допомагав хтось з «Імперіалу».
— Так воно й було, пане Пальмер. До цього був причетний якийсь Дітріх, адміністратор. І кельнер. Одначе з наказу начальства я змушений був дозволити їм утекти.
В нього мало не вихопилось, що про те, куди він везе Віртера, знав директор поліції, але в останню мить він прикусив язика. По-перше, це виглядало абсурдно, а по-друге, він не мав права розголошувати службову таємницю.
Пальмер почекав, а тоді провадив далі:
— Хтось, мабуть, бачив нас разом… бо інакше я не можу собі цього пояснити. Якщо тільки ви не згадували про мене у своїх звітах. Я вже вам раз казав, що коло вас є шпигун, який контролює кожен ваш крок. І той шпигун, — я вірю, що ви про мене ніде не згадували, — переказав їм нашу з вами розмову. Шукайте його, пане Тикач, може, знайдете. Якби це пощастило мені, я його розчавив би, як гадину… — Він помовчав, а тоді додав: — Навіть коли б то була жінка.
Тикач почервонів.
— Я не розмовляю з жінками про важливі справи, пане Пальмер!
— Це добре, дотримуйтеся цього й надалі,— сказав Пальмер. — Я маю кількох друзів серед тих, кого вони піймали у свої тенета. Йдучи за ними, ці люди все ж таки не втратили своєї порядності. Один із них прийшов мене попередити.
Тикач так напружено слухав, що не звернув уваги на останнє Пальмерове зауваження.
— Ви кілька разів питали мене, хто той чоловік, що розмовляв з Віртером. Ви, як і я, певно, гадаєте, що це він пристукнув Віртера. Тепер я знаю його ім'я. Тут його називають Гайні, але справжнє його ім'я — Еріх.
Тикач стиснув кулаки. Еріх!
— Він приїхав сюди з Мюнхена, Це офіцер СС. Пробуде тут ще кілька днів, бо інспектує тутешніх есесівців. Це означає, що в нього вищий офіцерський чин, хоч йому тільки тридцять років.
Тикач пополотнів. Тридцять років!
— Справа з роялями — його побічне завдання, — вів далі Пальмер. — Я так розумію, якщо все скінчиться щасливо, це буде його посагом. Він заручений з дочкою Кодета. Оце й усе, що хотів вам сказати, пане Тикач.
— Ще хвилиночку, дорогий пане Пальмер. Ви сказали, що пам'ятаєте його ще з тих часів, коли він тут громив нашу партію.
— Так. Але той чоловік був не схожий на типа, що розмовляв з Віртером. Постать
— Ніби пожмакане, так?
— Скоріше я сказав би — позшиване. Погано позшиване. Той був красень, а цей просто потворний. А чому ви про це питаєте?
У Тнкача були для цього причини. Вчора дружина забула на столі фотокарточку чоловіка, якого ще й тепер кохала, хоч він її покинув. В нього не було мочки лівого вуха. Мабуть, позбувся в якійсь бійці. Тикач запитав про це Пальмера.
— А, справді,— відповів той. — Шматочка лівого вуха у нього й справді не було.
Зовсім забувши про Трампуса, Тикач з тягарем гірких думок блукав без мети по місту, аби тільки не йти додому. Коли нарешті викликав Зденека, то виглядав так, ніби постарів на цілих десять років.
— Загляньмо сьогодні вночі на квартиру до тієї Утєшилової.
Тикач більше не зважав на заборону Петровіцького. На це його штовхнула тривога, викликана розмовою з Пальмером.
18
Він постукав у двері, потім ще раз. «Це, певно, нічна пташка, — буркнув, — не будемо ж ми чекати на неї до ранку». І скористався відмичкою. Тьмяна лампочка освітила жалюгідну кімнатку пансіонату. Здавалося, в ній ніхто не живе. На умивальнику не було ні зубної пасти, ні мила, ніде жодної речі жіночого туалету. Заглянули в шафу, в комод — нічого. Лише на столику у вазі стояло кілька сумних, як і вся кімната, жоржин. Це здивувало Трампуса.
— Тикач, гляньте, жінки так не роблять. Вони дбають про квіти більше, ніж про своїх чоловіків.
Тикач торкнувся квітів, і вони одразу ж розсипались.
— Таке враження, що ця жінка вже давно тут не живе. Я бачу, ми тут нічого не довідаємось. Треба розбудити Плєснівого.
Плєснівий сказав їм, що бачив пані Утєшилову лише один раз, коли вона прийшла по ключ. Змалював її портрет: елегантно одягнена, трималась як аристократка, говорила тихо, поводилась ввічливо, заплатила наперед за чотирнадцять днів. На вигляд років сорок, очі великі, щоки підфарбовані.
— Тільки уста завеликі,— додала його дружина. — А в кутиках великі борозни, чи зморшки, чи як їх ще назвати.
Тикач зиркнув на Трампуса. Невже Ізабелла? Потім ще запитав, коли вона зникла. Цього Плєснівий не знав, але його дружина згадала, що бачила її ще раз після того, як стало відомо про замах на Віртера. В руці в неї була валізка із штучної шкіри.
— Туди вмістилися всі її речі? — спитав Трампус.
— Коли б вона приїхала на два дні, то це не було б дивно, — відповіла пані Плєсніва. А потім призналась, що їй самій це спадало на думку, а що її ключ підходить до кімнати Утєшилової, то вона й дозволила собі туди заглянути. І знайшла в шафі три вечірні сукні, одну комбінацію, письмове приладдя та туалетне мило з рушником.