Сьомий хрест
Шрифт:
— Я краще здохну, ніж візьму щось у цих мерзотників!
— Чому мерзотників? — спитала жінка.
І Цілліх відповів:
— Їм на все наплювати, побігли мерщій додому копати картоплю…
Хоч як тяжко їй жилося, пані Цілліх відчувала до чоловіка не тільки страх, а й пошану. І все-таки господарство зійшло нанівець, розруха в країні розорила і винних, і не врнних. Цілліх проклинав її разом з тими, від кого він не хотів приймати допомогу. Довелося покинути свою садибу, перебратися у малесенький будиночок тестя.
Той рік, коли вони жили в тісноті, був найстрашніший.
Як тремтіли діти, коли батько приходив
Одного разу він був у Вертгаймі на ринку, раптом хтось гукнув його:
— Цілліху! — То був його однополчанин. Він сказав: — Ходімо з нами, Цілліху! Це саме те, що тобі треба. Ти компанійська людина, ти за націю, ти проти цієї банди, проти нинішнього режиму і проти євреїв!
— Так, так, так, — сказав Цілліх. — Я проти.
З цього дня Цілліху було на все наплювати. Настав край слинявому мирному життю, принаймні для Цілліха.
Усе село з подивом дивилося, як Цілліх щовечора їде кудись на мотоциклі, а іноді навіть машиною. І треба ж було, щоб одного такого вечора до шинку, де завжди було повно штурмовиків, зайшли хлопці з цегельного заводу!
Сердитий погляд, потім різке слово, а потім — удар ножем.
Щоправда, в тюрмі жилося не набагато гірше, ніж удома, в цій смердючій мишачій норі, — чистіше й цікавіше. Його жінка плакала від сорому, але вона витерла сльози і широко розкрила від подиву очі, коли до села прийшов цілий загін штурмовиків, щоб відсвяткувати повернення Цілліха з тюрми. Почалися промови, вітання, гульня. Шинкар і сусіди аж роти пороззявляли.
Через два місяці, під час великого параду, Цілліх побачив на трибуні Фаренберга, свого колишнього командира. Ввечері Цілліх завітав до нього:
— Пане лейтенанте, ви пам’ятаєте мене?
— Господи, Цілліх! І ми обидва носимо однакову форму. «І тепер мені, Цілліху, доведеться знову бабратися в гною», — думав Цілліх. Самий вигляд цієї сільської вулиці, що була схожа на вулицю в його селі, наганяв на нього досаду й страх. Навіть ручка на дверях так само хитається, як у них у шинку.
— Хайль Гітлер! — щосили загорлав шинкар. І потім діловито додав: — У садку є хороше містечко, на сонечку, може, пан геносе [7] бажає сісти там?
7
Товариш по нації — так звертались один до одного націсти.
Цілліх крізь розчинені двері глянув у садок. Осіннє світло плямами падало крізь листя каштанів на порожні столики, накриті чистими червоними картатими скатертинами, — завтра неділя. Цілліх відвернувся. Все це нагадало йому звичайні неділі, його колишнє життя, паскудний мирний час. Він залишився біля шинквасу. Випив іще шклянку вина. Селяни, що так само, як і Цілліх, прийшли до шинку випити молодого вина, відійшли від шинквасу. Вони дивилися на Цілліха спідлоба.
Цілліх не помітив, що навколо нього враз запала мовчанка. Він вихиляв третю шклянку. Кров уже шуміла у нього в вухах. Але цього разу йому не стало легше. Навпаки, його почав мучити ще сильніший страх. Йому хотілося гарчати від злості. Він ще змалку знав цей страх, який не раз спонукував його до жахливих, відчайдушних вчинків. То був найзвичайнісінький людський страх, але він будив у ньому звіра. Природжений розум Цілліхів, його могутня сила марно пропадали
На війні Цілліх знайшов собі засіб заспокоєння. Вигляд крові не п’янив його, як п’янить убивць. Це не було сп’яніння, яке можна замінити іншим видом сп’яніння.
Вигляд крові вгамовував Цілліха, наче то його власна кров текла із смертельної рани, наче він сам розрізав собі вену.
Після цього він завжди спав на диво спокійно.
За столиком у шинку сиділо кілька членів спілки гітлерюгенд, серед них були Фріц і його шарфюрер Альберт, той самий Альберт, якому Фріц ще минулого тижня сліпо вірив. Шинкар доводився Фріцові дядьком. Хлопці пили солодкий виноградний сік, перед ними стояла тарілка з горіхами, вони лускали їх і кидали в шклянки, щоб зернятка набралися соку. Вони домовлялися про те, куди їм поїхати в неділю. Альберт, засмаглий, жвавий хлопець з гострими очима, вже навчився зберігати певну відстань між собою і своїми однолітками.
Відколи до шинку зайшов Цілліх, Фріц більша не сказав ні слова і перестав лускати горіхи. Хлопець не зводив очей з Цілліхової спини. Він теж знав Цілліха в обличчя і багато чого чув про нього. Але досі Фріц ніколи над цим не замислювався.
На сьогоднішній ранок Фріца викликали до Вестгофена, хлопець не спав цілу ніч і, коли він ішов туди, серце його калатало, мов несамовите. Там на нього чекала приємна несподіванка. Йому сказали, щоб він ішов додому, бо комісари вже виїхали і всі виклики свідків скасовано.
У Фріца мов гора звалилася з грудей. Він пішов до школи. Тепер усе було гаразд, бракувало тільки куртки, але він уже і не думав про неї. З якою радістю він сьогодні працював, тренувався, розмовляв з товаришами!
Садівника Гюльчера він обминав. І навіщо він заводив розмови з лщм люлечником! Цілий день Фріц був колишнім Фріцом, таким самим, як і минулого тижня. І чого він так нервувався! Що він такого зробив! Пробелькотав кілька слів! Сказав тихенько «ні». Усе це не мало ніяких наслідків. А коли щось не мало наслідків, то можна вважати, що його і зовсім не було. Ще п’ять хвилин тому Фріц був найвеселіший з усіх хлопців за столиком.
— На що ти задивився, Фріце?
Фріц здригнувся. «Хто він такий, цей Цілліх? Яке мені до нього діло?
Що у нього може бути спільного зі мною? Чи правда все те, що про нього розповідають?
А може, то й справді була не моя куртка? Адже є люди, яких не можна відрізнити одне від одного, чому ж не може бути однакових курток? Може, вже впіймали всіх утікачів і мого також? Може, він уже сказав, що куртка не його. Невже цей Цілліх такий самий, як ми, як Альберт? Чи правда все те, що про нього розповідають? Яке нам до нього діло? Чого це обов’язково повинні були і мого впіймати? А чого він утік? А за що його посадили в табір?»
Фріц звертався з усіма цими запитаннями до дужої коричневої спини Цілліха. А Цілліх уже вихилив п’яту шклянку.
Раптом до шинку під’їхав мотоцикл. Есесівець, не злазячи, гукнув у двері:
— Гей, Цілліху!
Цілліх повільно обернувся. Здавалося, він і сам не знає, п’яний він чи ні. Фріц уважно стежив за кожним його рухом. Він і сам не розумів, навіщо він стежить. Його друзі просто глянули на нього і продовжували свою розмову.
— Сідай, — сказав есесівець. — Де тебе тільки не шукали. А я побився об заклад, що ти тут.